"Олесь Гончар. Берег любовi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi
сво┐м. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися
заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах
лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи
вечiрнiх танцiв.
Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна,
улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть ┐й. З
мiсi║ю Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй кра┐нi була, нещодавно
повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро
Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують...
Тож-бо кра┐на поетiв, кра┐на вiчно┐ весни, любовi, чорних очей, слiпучих
усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть
змiю...
Ось вона сто┐ть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить
за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змi┐ному в'║ться у
танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних сво┐х спiдницях...
А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей:
обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний
танок дiвчатам вихриться - побачать натовпи голодних дiтей, знеможених
матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi,
що волають тво║┐ допомоги... Пункт Червоного Хреста працю║ цiлiсiньку нiч,
вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщуха║, розда║ш i розда║ш
нещасним сво┐ лiки та пайки, а жадаючих не менша║, i сама ти вже з нiг
пада║ш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що ┐х краси
так i не встига║ш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки
прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за
брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалю║ сон, сну║ться якась
фантастика, баба-яга вирина║ у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш -
чудисько потворне, що його як i звати не зна║ш, - сторожко сидить на
ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа
па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що
спокусив колись кву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно ста║: а що, як
стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..
А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою
всуцiль залита водами грандiозно┐ повенi, зрiдка лише прозирають
незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi
знайдеться мiсце, то знову чека║ на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря
тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i
жага рятунку в перестражданих незнайомих очах...
- Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?
- Болючiше. Та ще й вiрус москiтно┐ гарячки розносять.
- Жах!
- Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?
- Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така
тобi випала-рятувати...
Голос ┐┐ спокiйний, для них це голос фронтовички, тi║┐, що фото ┐┐ --
усмiхнено┐, зовсiм юно┐ дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на Дошцi
слави в ┐хньому медучилищ!. Такою вона була, ┐хня Вiра Костянтинiвна, що,
посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з
обличчям аж нiяк не першо┐ молодостi. Невже мине час, i вони, ┐┐