"Олесь Гончар. Берег любовi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вихованки, теж стануть такими?
Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса (┐┐
пiсню викону║ самодiяльний хор медичок), з вiдсторонi вгляда║ться в
змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд
москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiга║ в собi якусь
майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, ма║ значення, вона
запиту║ серйозним тоном:
- Вiро Костiвно, дозвольте ще одне... Кажуть, що там, де побува║ш,
лиша║ться частка твого серця. Ви як вважа║те?
- Мабуть, лиша║ться.
- О, це небезпечно, - розглядаючи в люстерко сво┐ довгi вi┐,
зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка... Боюсь, чи
не виникнуть на цьому грунтi явища серцево┐ недостатностi?
- Щедрому серцю недостатнiсть не загрожу║, - аж трохи образилась
викладачка. - А якщо ти так настро║на...
- Та я пожартувала, - зi смiхом виправду║ться Свiтлана. - Пробачте.
- Що тут пробачати... Колись зрозумi║ш, чому ста║ багатшим той, хто
розда║...
Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з не┐ тепер не скоро видобудеш
слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ┐┐ думки: для доброго дiла
серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що
котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, - тодi
перекона║тесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод
приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста.
Бетонно┐ смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах
лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води iншо┐,
як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово "епiдемiя", i
почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед
повсюднiстю бруду, антисанiтарi┐, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших
хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла,
йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш
собою, життям сво┐м, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не
менше, дiвчатка, нiж вам...
Десь лютують епiдемi┐, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така
тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслугову║ надбережжя,
пропливе десь аж на обрi┐ судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа
незрушно сто┐ть на чималiй вiдстанi вiд берега - насмокту║ для будов
чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють
водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих
водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в
його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла.
Добуваючись до затонуло┐ пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на
рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер
зацiкавились i цi черствяки археологи.
Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка -
раз або двiчi на рiк - з'явиться з-за обрiю "Орiон", навчальний
вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись
повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо
цих берегiв. Мовби в станi цiлковито┐ невагомостi пропливе, зовсiм якийсь
нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям сво┐х вiтрил скорiше