"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хоч ця ┐┐ романтика написана пером нещадного реалiста.
Одначе вернiмось до веж чи, точнiше сказати,-до того неба, що
здiймалось тодi округ нас "блакитними вежами". Як усе-таки: чи в дiйсностi
митець ┐х спостерiг, чи був то лише плiд його фантазi┐? Цiкавiсть
природна, але куди важливiше було те, що завдяки художниковi цi вежi
з'явились, увiйшли в наш духовноестетичний свiт, зробивши одразу багатшими
нас, i, почувалось, вiдтепер вони будуть iз нами завжди. Iнакше кажучи,
сталося ще одне, хай нiби не таке вже й велике мистецьке вiдкриття:
ландшафт краси розширився, вiдтворено якусь нову, ранiше не знану художню
сутнiсть. Образ дивовижний навiть для Яновського, рiдкiсний в нашiй прозi
сво║ю наповненiстю, такий же мiсткий, як червона зоря "Альдебаран i все
сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi".
У "Вершниках" творилася нова образнiсть, нова барвами, ритмiкою,
мелодикою. Образнiсть, що була б неможлива ранiш. Тiльки спiвець нового
часу мiг побачити й розгледiти ┐х, отi небеснi споруди, отi неймовiрнi й
невловнi, з самого повiтря лише зiтканi, з блакитi неба змурованi вежi, на
тлi яких безстрашнi витязi революцi┐ схрестили шаблi у двобо┐ з минулим.
Часто кажемо: нове слово в лiтературi. А насправдi як рiдко таке слово
в лiтературi мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замiсть улюблених
давнiми романiстами похмурих веж середньовiчних замкiв iз щiлинами
сторожких бiйниць, з потайними льохами-казематами вперше на обрiях
свiтово┐ лiтератури з'явились цi вежi нерукотворнi - блакитнi бастiони
степового укра┐нського неба. Виникли як образ чистоти й величi визвольно┐
боротьби народу, як символ нездоланностi й безсмертя само┐ революцi┐.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соцiальних конфлiктiв, епоха
великих пристрастей i надлюдських напруг знайшла у "Вершниках" гiдне
вiдтворення. Духом геро┐чного часу в книзi овiяно все, цей дух вчува║ться
в самiй художнiй новизнi твору, в його стилiстицi, ритмах, в його, сказати
б, органному звучаннi.
Твiр, як вiдомо, написаний на високих регiстрах. Коли книга вийшла,
виникло бажання читати ┐┐ як поему, вголос, серед людей мого поколiння, в
студентських гуртожитках десь там, на Чайкiвськiй, бiля харкiвського
"Гiганту", не поодинокими були тi, що цiлi сторiнки "Вершникiв" могли
читати напам'ять,-i читали: з блиском в очах, з усiм запалом юностi, до
захмелiння впиваючись красою рiдного слова.
Захоплювала i музика окремо┐ фрази, мiць, густопис, карбованiсть рядка
i монументальнiсть образiв книги в цiлому, де могутнi постатi геро┐в
виступають так рель║фно i все художн║ литво новел по║дналось мiж собою так
гармонiйно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово "довершенiсть".
Свiжа оригiнальна поетика Яновського сприймалась у спорiдненостi з
мистецтвом Довженковим: художнi образи-символи такого ж повноцвiття i
внутрiшньо┐ мiсткостi, тiльки що в одного вони розгортались на екранi, а в
його побратима лягали на папiр, шикуючись у рядки сучасного епосу, в
повноголосi, перейнятi, може, з народно┐ думи речитативи.
I в самiй особистостi автора "Вершникiв", як нам уявлялось, неодмiнно
повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужн║, адже без цього
неможливо було б створити книгу, що сприйма║ться як гiмн мужностi
людськiй, незламнiй доблестi духа.
Були потiм фронти, але й там, серед жахiття вiйни, серед чорних ┐┐
ураганiв блакитнi вежi Яновського не переставали для багатьох iз нас