"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iснувати. Недарма ж десь пiд Кенiгсбергом на грудях у полеглого бiйця
знайдено було прострiлений примiрничок "Вершникiв", в останнiй любовi
прикипiлий до солдатського серця.
Особисто з Яновським я познайомився далеко пiзнiше, анiж з його
"Вершниками". Лише в перший пово║нний рiк, коли були написанi "Альпи" i
треба було вирiшити, куди посилати, на думку спало: ║ ж у Ки║вi журнал, що
його редагу║ Яновський... Надiйшли потiм до Днiпропетровська рядки,
написанi його рукою:
вперше тодi довелось побачити почерк Яновського, рiвний, красивий,
просто сказати б, елегантний...
Нарештi - через довгi лiта - судилась нам таки до ля зустрiтися з ним
самим,- уже сивим та стишеним, скромно усмiхненим нашим Юрi║м Iвановичем!
Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених
"Вершникiв", був вiн саме такий; яким i вимрiяла його колись студентська
уява. Iнтелiгентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами...
Людина чуло┐, вразливо┐ душi, людина красива, делiкатна! Та почувалось, що
при всiй делiкатностi i зовнiшнiй мовби поступливостi ║ в цiй людинi той
метал, що наскрiзь дзвенить у "Вершниках": метал гiдностi й гордостi
народно┐, внутрiшнiй запас некрикливо┐ мужностi, благородства. Почувалось,
що таку натуру не злама║ нiщо, i не затягне цю людину мiщанське болото, i
не стане вона заживати ласки цiною самоприниження, i що ║ в не┐ принципи,
для не┐ святi...
Змордований хворобами (та й не тiльки хворобами), Яновський, проте,
старався нiколи не виказувати перед iншими свого болю, сво┐х внутрiшнiх
страждань. Навпаки, завжди стриманий, врiвноважений, вiн ще й котрогось iз
сво┐х колег мiг пiдбадьорити, якщо помiчав у нього смуток в очах.
- Бiльше юмора,всмiхаючись, казав з наголосом на "pa".Тримайся,
друже...
"Бiльше юмора"це була, зда║ться, улюблена його примовка.
Всмiхався ось так,коли весело, коли гiркувато,- i далi, коректний,
зичливий, з спокiйною гiднiстю йшов у життi. Та ще мав щастя бачити поруч
себе вiрного друга, оту славну Тамару Юрi┐вну, зворушливу в безмежнiй
вiдданостi до свого Юрiя Iвановича.
Якось зустрiча║мося з ним на вулицi,- провесiнь, ранок, все мiсто в
ласкавому сонцi...
- Якщо не квапитесь, ходiмте подивимось Ки┐в. Зда║ться, в тi днi вiн
саме працював над сво┐ми "Ки┐вськими оповiданнями". I ось ми без поспiху,
довго йдемо, то спуска║мось вниз до Хрещатика, то знов - iншими вулицями -
пiдiйма║мось, i день над нами такий свiтлий, прозорим сонцем налитий, i
все довкола мовби незвичайне, iскриться вгорi краса Ки║ва одвiчна, чудом
врятована, а при землi подекуди ще ру┐ни волають - слiди вiйни, i це такий
стан, коли почуття тебе переповнюють, а слiв, щоб ┐х виповiсти, нема...
Нiби й розмови яко┐сь особливо┐ тодi мiж нами не було, а чомусь назавжди
запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, мiсто в мерехтючому
сонцi, i Яновського весняна тiнь на ки┐вському камiннi...
I ще одне враження, вже з недавнiх лiт. Компанi┐вський степ, ним
оспiваний, i людей сила, народне барвисте свято - степовики разом з
численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 рокiв
виповнилось би зараз йому. Ювiлей - без ювiляра. Одначе вшановують, як
живого. Збурунився весь цей край - край майстрiв-хлiборобiв, людей щирих,