"Олесь Гончар. Микита Братусь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сьогоднi...
Вiдкриваю, а в самого серце тьохка║. I дiвчата, невсипущi кадри мо┐,
ученицi й помiчницi, збилися бiля мене, стоять - не дишуть.
Бути в нас субтропiкам чи не бути?
Вiдхиляю раму урочисто, наче дверi у свiй завтрашнiй день. Сонячнi
зайцi, випередивши мене, вже скiкнули в траншею, заграли в бiлих пiдземних
хоромах, освiтивши роту вишикуваних маленьких наших пiвденцiв.
- Зеленi! Живi!
Уже ми в транше┐, прощупу║мо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте
не осипалось, не вiдмерло. Чую в ньому живий пульс - це головне. Грунт
попiд цитрусами затвердiв та спресувався, висмоктали деревця з-пiд себе
всю вологу. Тепер ми ┐х полл║мо. Буде вам вода, буде свiже повiтря,
матимете свiтла i тепла вволю. Попереду полки розкiшних сонячних днiв.
- Бачите, дiвчата, увiнчалися успiхом нашi труди. Хiба не казав я, що
на наших землях та в наших умовах усе аж всмiхатиметься та ростиме. Не
прийма║ться в нас тiльки одне оте дерево...
- Яке, Микито Iвановичу?
- Те, якого не садимо. Тiльки воно тут не виросте.
Помiчницi мо┐ радiють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього
повнi пiдстави. Хiба не воювали вони за лимонарiй так само, як i я? Хiба
не рили оцi транше┐, аж свiжi мозолi вискакували ┐м на руках?
Вiдгортають землю, пiдiймають рами, весело нахваляються:
- Пiдемо та притягнемо того цибатого морганiста сюди! Зiгнися,
неймовiро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарiй!
Я знаю, кому погрожують мо┐ комсомолочки. Вони мають на увазi нашого
шановного бухгалтера Харлампiя Давидовича Зюзя. Адже це вiн очолив торiк
проти мене опозицiю, коли я поставив на правлiннi питання про цитруси.
- Ми вас поважа║мо, Микито Iвановичу, - просторiкував тодi Зюзь. -
Нiхто не стане заперечувати, що завдяки вашим сортам черешнi та яблук наш
"Червоний запорожець" уже ма║ чималi прибутки, iнакше кажучи, ми опинилися
в числi колгоспiв-мiльйонерiв. До вас ┐дуть "Победами" вченi, в газетах
вас величають войовничим мiчурiнцем, самородком. Все це так, визна║мо. Але
те, що ви, Микито Iвановичу, згарячу нав'язу║те нам зараз, то...
дозвольте! Чи ми Крим, чи ми Одеса, щоб братися за субтропiки? Ми, як
вiдомо, Приднiпров'я, крайня таврiйська пiвнiч. Певне, з огляду на це нас
i зверху не чiпають - плану по цитрусах нам не спущено. Так чого ж нам
товпитись поперед наших пiвденнiших сусiдiв, куди спiшити? Чи сад у нас,
може, малий, не засипа║ нас фруктами? Хай лишень тi спробують, кому нiчим
похвалитися, пiвденнiшi за нас, побачимо, що в них вийде. Культура нова,
незнайома. А вийде - тим краще! - ┐хнiй досвiд охоче переймемо. Бо хто ж
iз- нас проти новаторства в природi? До лимона, товаришi, я сам був
iнтересант: з власно┐ iнiцiативи пробував колись вирощувати його в хатi, у
горщику. Все вiн у мене мав, мабуть, тiльки чаю з цукром пiд нього не
давав, одначе взимку таки взяв та й захирiв, до весни i листя з себе
скинув. А чому? Бо не та зона.
- Не тобi, - кажу, - першому попадати пальцем у небо, товаришу Зюзь.
Доки такий розумний, як ти оце в нас, стоить на березi та розглагольству║,
дурень тимчасом уже з успiхом рiчку перебродить. Пам'ята║ш, колись були
скептики, якi казали, що й виноград у нас не витрима║, звiдусiль каркали
на Микиту, коли вiн висаджував першi кущi. А зараз, де тi знавцi, де тi