"Олесь Гончар. Микита Братусь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Лежав край села в обiймах днiпровських рукавiв голий гористий острiв. I
вода була поруч, а нiщо на островi не родило, окрiм чорних
колючок-якiрцiв. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а
потiм, як налетять iз степу гарячi суховi┐, усе повигора║ дотла. Не раз я
поглядав на наш острiв: гуля║ дарма, з року в рiк жовтi║ пустирищем попiд
плавнями, наче шматок тi║┐ аравiйсько┐ пустелi.
Та що я тодi мiг вдiяти, навiть зi сво║ю Оришкою в супрязi?
В рiк великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собi:
- Наступа║, Микито, твiй час. Вiдтепер матимеш де розгорнутись i
здiйснити сво┐ давнi задуми. Тепер ти, чоловiче, i гори покотиш.
Мене вже й тодi цiкавили питання пiдвищення морозостiйкостi рослин i
лiквiдацi┐ перiодичностi плодоношення, оцi вусатi питання, якi ще й
сьогоднi спокiйно спати менi не дають. Я вже й тодi пробував викидати
рiзнi коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для
цього нашi мiсцевi народнi сорти. На той час мою черешню "Пiонерка" знав
мало не весь укра┐нський пiвдень. З усiх усюд iшли до мене за саджанцями
"Пiонерки", - що мав, роздавав, хотiлося, щоб скрiзь росло й
утверджувалось.
Але ж тiснота, нiде було менi розмахнутись! Садибу мав таку, що якби
лягла Оришка впоперек, то вже i в сусiдову ногами вперлася б. I розсадник
у мене був вiдповiдний до тих можливостей: притиснувся бiля хати - долонею
накри║ш. А люди йдуть - дай дай... З дорогою душею б, та хiба на всiх
настачиш?
Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевiрити у себе на
вгородi, так Оришка мало не вiдлупцювала. - Хочеш, щоб я твою люцерку в
борщ кришила?
В колгоспi настали iншi можливостi. Запропонував я закласти великий
колгоспний сад мiчурiнського взiрця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз
працю║ директором Солончансько┐ МТС, був тодi в нас секретарем партiйного
осередку, спасибi йому - твердо пiдтримав мою iдею.
- Закладаймо! Але де ж закладати? Польово┐ землi жаль...
- На неудобках!
Iдемо ми втрьох у розвiдку на острiв: Лисогор, я - Микита Братусеня i
Логвин Потапович Мелешко, наш теперiшнiй голова (вiн у нас голову║ вiд
самого початку нашо┐ ери).
Iдуть три фундатори, колючi якiрцi з пiском лiзуть в роззявленi
Микитинi черевики, а навкруги молочай жовтi║, будяки стоять, мов черкеси в
мохнатих шапках, зеленi ящiрки та шипучi гадюки свистять з-попiд нiг.
Розвелося нечистi, розплодилося, як у Но║вiм ковчезi.
Стали, огляда║мо ковчег. Даються взнаки агресивнi схiднi суховi┐, вже
добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дiдах, острiв у зализень
буро┐ гибло┐ пустелi...
- Ростиме сад? - пита║ мене Карпо Лисогор.
- Мусить, - кажу, - рости.
Зiтхнув Мелешко.
Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати,
удобрювати, запровести найсуворiшу агротехнiку, одне слово - доведеться
докласти розуму i рук та й рук. Одному це було б не пiд силу, але ж я тут
не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тодi сказав,
що - мусить рости.