"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

II

А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь уже не страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по всiм узбережжю. Б'║ море, ся║ побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сi║ться дощ. Лiс на гiрських крутосхилах
мокро чорнi║, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси, зверху до половини
вкритi iне║м. Помiж каскадами пiдгiрних будиночкiв, з-помiж весняно┐
набухлостi що темних садкiв де-не-де пробива║ться рожеве клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
Щоранку з далечi побережно┐ з'явля║ться вiн. Син чийсь. Хлопчик того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають себе Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучо┐ смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'явля║ться його темненька щуплява постать. Все виразнiше
проступа║ крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу ста║ якось теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм прядивi хмар, сиво i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене й жене крутогривi вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилита║ться десь серед лиснючо┐ гойдави
бурунiв, пiрна║ та вирина║ мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм узбережжi - з'явля║ться хлопчик. Мабуть, син рибальський. В
чорненькiй курточцi, з-пiд яко┐ пала║ комiр яскравого пуловера, в сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершу║ свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар трима║ якось нiби за
вухо... На морi нi човника, нi суденця. Все в бiляках воно, текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик ║. Берегова далеч
затуманена мгичкою, i з то┐ мгички щоденно, неминуче з'явля║ться вiн.
Понад розламищами бетонного бурелому йде; наближаючись, часом
перескаку║ з камеяя на камiнь, присто┐ть, вглядаючись у блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихi┐. Може, I вигляда║ тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма вивернутiй брилi i,
нахилившись, загляда║ вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво. Наче
пита: "Що ти ║? Чому свiтишся так?" tЧи, може, щось iнше його там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи що викине? Срiбну монетку, може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежу║ вiн рибку якусь, або рачка, або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час шторму
побило ┐х об камiння). А може, i просто цiкаво йому спостерiгати, як
iржавi погнутi рейки з кипучо┐ пiни вишугнуть i знову сховаються в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись, як плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огорта║ прозорою текучою плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд шару
тонко┐ води плитами бiлого, подекуди аж тiлесно-рожевого каменя; серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в собi щось
справдi античне...
Ми не чiпа║м юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати вiд стихi┐
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем доскiпуватись, що вiн там
шука║, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще усвiдомлю║ природу
сво║┐ цiкавостi, не мiг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його
приваблю║ вирування прибою, весняний неспокiй моря.