"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Падлюки! У мене хату пустили з димом.
- А я замурував був у хижi дочку вiд Германi┐, то в управi так шмагали,
що - вiрите? - шкура на менi полопалася.
- Признався?
- Дзуськи!
- А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути.
Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки
молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може,
давно вже розбомбили союзники.
- Кому яка доля, братцi!..
- Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько - адже я
тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без
ноги, ┐й-право, не страшно.
- А як спати?
- Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкида║
дотеп, всiм ста║ весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись,
нiби ┐дять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав
сво┐м при║мним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг
батальйону:
Как устал боец, дремлет война...
З командирсько┐ землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво
розмовляючи, попрямували на музику.
- Файнi хлопцi, - зауважу║ один, дивлячись услiд офiцерам.
- Замолодi тiльки.
- Молодi, та раннi. Зна║ш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд
його заснування. Шiсть раз поранений.
- Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
- А Сагайди не влучиш: коли - добрий, а коли - як звiр. Особливо не
люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвсько┐ норми не дають... Начебто я
винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
- Що йому до тво║┐ Килини? Хай краще сво║┐ пильну║...
- Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
- А цей новий, чорнявенький-не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi
по-якомусь з Магомедовим.
- Який там кавказець: Черниш... З наших укра┐нських вiн, iз тих, що на
заслання ┐х при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом
був...
- Такий поштивий i бiйцiв назива║ на "ви".
- Це попервах: потiм тикатиме.
- Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати,
що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.
- А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш - _i з головою пiрна║ш...
Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi
молодi┐. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а
теплий вiтер вi║ з пiвдня, то й зда║ться менi, що то вiтер iз само┐
Романi┐, вiд тебе, Грицю!..