"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i занепоко║но огляда║ться на всi боки.
- Що таке? - запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи збро┐, хоча при
ньому ┐┐ не було. - Що трапилось?
- Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспоко┐вся.
- Чи чу║ш... квропа, - промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк,
знову швидко-заснув.



III

Наступного дня дороговказ вивiв ┐х на центральний шлях. Тут було людно
i шумно: безнастанно мчали машини з бо║припасами, гарматами, кухнями;
брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.
Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по
водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли
йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки,
пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ┐┐ пригорщами, а
потiм весело вимахував пiлоткою про┐жджаючим дiвчатам-пекарям.
Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде
┐┐ не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи,
заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця
i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!
Навкруги лунали регiт i жарти.
Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був
компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його
бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою,
починав думати, що нема на свiтi нiяко┐ вiйни, нiяких страхiть, а ║ лише
якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.
- Люблю фронтовий край! - пiднесено вигукнув Козаков. - Ти вiдчува║ш,
що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!
Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три
погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.
- Чого ви гнетесь? - не мiг байдуже дивитись на них Черниш. -
Випрямтесь та ходiмо з нами!
А чабани думали, що руський офiцер глузу║ з ┐хньо┐ убогостi, i злякано
задкували. Нiмцi навчили ┐х: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди
на певнiй вiдстанi.
Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому
розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами.
Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху - нi
пiдвiд, нi машин.
- Тут ┐здять тiльки вночi, - зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колi┐
пiд ногами.
За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась,
як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота
мовчала. Навкруги - пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя.
Луки, гори, пишнi сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо сто┐ть над
цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла лл║ться так багато, що рiже
очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно