"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар... Жодного
пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й
громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цi║ю неприродною тишею, гарячою
Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.
У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв
звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi,
збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як
дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно,
вони просто облипали гiлля.
Бiля штабу Козаков зустрiв сво┐х розвiдникiв.
Серед iнших бiйцiв ┐х одразу можна було впiзнати i по
впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось
солдатсько-аристократичне, ┐х любив увесь полк, ┐х балував увесь полк, i
це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк
давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у
сiм'┐. Вони навiть у сво┐ рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось
особливе, неофiцiйне, домашн║.
За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один
одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз "кантуються", тобто
б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали "язика" i
"хазя┐н" дав ┐м вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись,
вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша,
але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.
Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за
офiцерським звича║м, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик
вiдповiв, що "хазя┐н" зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i
порадив зайти туди.
У блiндажi гвардi┐ майора Воронцова, заваленому газетами, картами,
книжками, стояла при║мна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно,
часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по
блiндажу не ходив, а майже бiгав "хазя┐н" - гвардi┐ пiдполковник Самi║в. З
розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький,
енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув
Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз сво┐м запиленим ранцем
за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською
виправкою молодого офiцера.
- Черниш? - Самi║в раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. -
Черниш... Ви звiдки? Родом, родом?
Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самi║в аж просяяв.
- Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?
- Так точно, Всеволод Юрiйович.
- Воронцов, чу║ш, поглянь: перший земляк, який зустрiча║ться менi на
фронтi! Такий збiг!
Виявля║ться, що Самi║в ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по
спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам квген Черниш, якого
батько часто брав у сво┐ експедицi┐ по Середнiй Азi┐, ще змалку добре знав
тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самi║в. Пiдлеглi
Самi║ва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто
вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив
Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i,