"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн тобi, певне, напише
вже знаками давнiх iнкiв...
- Але ж хто, хто? - дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись.
- Ти знов за сво║,- грима║ на Тоню батько, пiдiйшовши до них уже з
гирлигою.- Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати...
А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син вляжеться.
I мати пiдходить запитати:
- Не мулько? Не колеться?
- Нi.
- Ну, то й добранiч.
I обо║ тихо залишають його - вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом.
Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки захiд одпалав - уже темнi║
раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де. Любить вiн
такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i якусь та║мничiсть, гармонiю у всiй
природi, ┐х, певне, любили споглядати мудрецi - i халде┐, i еллiни...
Спочива║ степ, набира║ться прохолоди пiсля денно┐ слiпучо┐ спеки.
Мiсяць зiйшов, прадавн║ козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел
лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами
пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на
днi океану. Океан мiсячно┐ ночi розлива║ться навкруги. I глибину тишi не
зменшу║ нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного вершечка...
Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека, наче крiзь
сон. Повiтря чисте, запашисте. А над тобою простiр, всiяний зорями;
свiтлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях тво┐х пращурiв, що проходили
тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали, що над
ними скрутились в спiралi галактики, а тепер i до них, до заглиблених в
безвiсть галактик, сяга║ твiй розум. Але чи справдi сяга║? Чи справдi наш
розум всесильний, всемогутнiй? Так, справдi, справдi! В найпота║мнiшi
глибини отi космiчнi промiнь думки тво║┐ проникне...
Вiтерець дмухнув, i забринiли стебельця сiна, забринiла тирса тонко;
навiть скошена, навiть ставши вже сiном сухим, вона продовжу║ спiвати
по-степовому.
- Петрику? Ти ще не спиш?
Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навiдала
брата. Прокралась лисицею, присiла край постелi.
- Ти тiльки не подумай погано про цього листа, Петрику, нiчого такого
не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
- Ну, а хто ж таки автор?
- Не знаю, ║й-║й. Трiшки, правда, догадуюсь, та тiльки я нуль уваги в
той бiк... Ось ти менi краще про себе розкажи... Про якi-небудь випадки
незвичайнi, пригоди...
Зачувши пiсню десь далеко, брат запитав:
- Де то спiвають?
- Мабуть, на п'ятому вiддiлку... З ферми дiвчата йдуть.
- Гарно спiвають. Ти питала, чи правда, що ми спiва║м в польотi. Був у
нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом
включити. Клацав у домiно до останнього, а тут команда, схопився, побiг -
зна║ш, як це бува║... Набрав висоту, кисню нема, став непритомнiти. З
землi посилають йому команди - не вiдповiда║, нiчого не чу║ i... спiва! Це
бува║ в такому станi. При зниженнi знову прийшов до тями, посадив лiтака,