"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут iсторiя в
нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слуха║мо радiо, аж раптом звiдти,
з приймача, голос хлоп'ячий:
"Тоню, Тоню! Ти чу║ш мене? Яку тобi пластинку поставити?" Кашлянув,
засмiявся i поставив "Верховину"...
- Зна║, шибеник, що саме Тонi найбiльше подоба║ться,докинув Корнiй.
- Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.
А мати теж докiрливо кивнула на Тоню:
- Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ┐й хоч би що,
дiвування вже на умi...
- Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено.
- Такi листи, та ще зашифрованi,- це теж наука,заступився за сестру
брат.- Кортить прочитати?
- Ой кортить! - спалахнула Тоня.
- Давай сюди, спробу║м розгадати твою шифровку...
- Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей,
майнула вiд товариства.
По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась
в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ┐┐:
- Бач, уже викуклю║ться. Гей, дiвко!
- Що ти все гiйка║ш на не┐,- розсердився батько.
- А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипу║ться, брови
┐й не такi!
- Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються,- примирливо
сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипу║ться, чистить перо...
Бо це й для краси ┐м треба, i для здоров'я.
- Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,сказала Корнi║ва
жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула:
- Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ┐┐ вже судьба ┐й пише.
- Незчу║тесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав Корнiй ласо,
мовби наперед смакуючи вже те прийдешн║ весiлля.
Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в яко┐ замiжжя склалось не
зовсiм вдало, спохмурнiв.
- Рано патякати про весiлля. Ще вiд тi║┐ зашпори не вiдiйшли.
- Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора,
I вже прибирають столи, пустi║ подвiр'я, вже одна по однiй зникають
з-пiд хати чабанськi алебарди...
А степ сизi║, бузковi║, гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня,
алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжа║
льотчик.
Не в хатi стелить синовi мати постелю, стелить йому там, де вiн любить:
надворi, на сухому духмяному сiнi,- копичку ж ту батько недарма приберiг.
Роздягнувшись у хатi, син виходить на подвiр'я в трусах, у майцi. Без
мундира такий простий, такий свiй: Тоня знову крутиться бiля нього.
- Ну, давай уже, розшифру║мо,- каже брат. Свiтла ще досить, щоб можна
прочитати ту азбуку з крапок-тире, i Петро ┐┐ чита║ вiльно, як
звичайнiсiнький текст: _"Пише тобi той, хто в простори ефiру шепоче тво║
iм'я. Щоб долетiло воно й до iнших планет. Але не задавайся. Будь
догадливiша. Твiй навiки!"_
- Що ж, вiтаю,- весело каже брат, повертаючи ┐й листа.- Тiльки ж тепер