"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж зна║ш яка... Там
чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять!
- Отож так ви свого домага║тесь,- викрикнула Демидиха, люто
червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався,
днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
- Та й про пенсi┐ пора подумати,- буркнув Демид.
- Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви
рачки!
Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi║ться, позираючи раз у
раз на брата, як вiн на все це реагу║.
- А у висоту... далеко ж ви лiта║те? - пита║ згодом Корнiй,
розчервонiвшись носом.
Льотчик мружиться в веселiй загадковостi:
- Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ┐┐ сторч -
ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка║:
- Ой боже!
- Що ти божка║ш? - коситься на не┐ чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн!
Вiн знову налива║ келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я
льотчика:
- Лебединого тобi вiку!
А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiда║.
Росте, розбуха║ в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить
прикутi до нього. Бува║ вечiрня зоря золота, бува║ рожева, а ця ось
багрянисто-туманна, червона, густа.
- Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй.
- А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi,- зауважу║ льотчик трохи
сумовито.
- Чому ж не дiйснi? - диву║ться батько.- Хiба вже не вiриш?
- Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети
мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом наста║ тиша. Чути, як найменший Корнi┐в посопу║
на руках у матерi.
Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух,
високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так
пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн
стишеним голосом розповiда║ про якусь "оту", що "знов не пасеться", що
"заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух
незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому
настро┐, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в та║мничостi, щось
зашепотiла над вухом, хоч про ┐┐ тайни тут вже всi й чабанята знають.
- Як добре, що ти при┐хав,- чу║ брат ┐┐ гарячий шепiт.- Допоможеш менi
одразу загадку розгадати... Разом з тво║ю телеграмою листа ось одержала.-
Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i,
показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки
та тире!
- Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.
- То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жарту║ Демидиха,
розвеселившись.- Хто ж хоч вiн?
- Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала