"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Зате дзвiнкоголоса Тоня Горпищенко вiд заливистого спiву аж
розблищалась сво┐ми горiхово-карими, так i гра║, пострiлю║ ними по
хлопцях, не помiча║, зда║ться, тiльки сусiда свого - Вiталика Рясного, хоч
вони й сидять обо║ на одному колесi: вiдтиснувши хлопця, Тоня вiльно
змостилася поряд iз ним, а помiчати - не помiча║.
А Вiталик цей вартий бiльшо┐ уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля
Тонi та хова║ розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не
раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу
тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки ма║ просто золотi, для
домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити
примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба
комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач,- знову ж
кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел
безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подоба║ться
йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього
просто чудеса: цi║┐ весни вiн сконструював у себе якусь особливу
телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка
стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi
зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо
звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а той пiвжартома
висловлю║ догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про
це товариш Яцуба, вiдставник.
- Ти, мiл║йший, лови, лови, та знай що,- якось насварився вiн на
Вiталiя.
Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся:
- Ви менi не указ.
- А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити?
- Якщо вдасться - ловитиму.
- А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший?
- А хто дав вам право чiплятись до мене?
- Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I
настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але
кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся
того, що хлопець мусив переробити антену й направити ┐┐ на свiй обласний
телецентр.
- Оце наспiвались, мiл║йший,- пiдморгу║ до Вiталiя Грицько Штереверя,
вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його "мiл║йший", бо
знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на
Штереверю гостро, серйозно:
- Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду!
I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула
буйно:
- Гляньте, вiдьма наша нас доганя║!
"Вiдьма" в ┐┐ устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд само┐
Центрально┐ кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом
"МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду.
В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком;
великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають
невiдхильно у степ на роботу.
- Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши в небо сво║