"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б,
що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому
бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись сто┐ть перед ним. Син
усмiха║ться, розглядаючи батьковi обладунки.
- Здорово, га? - зверта║ться вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка
усмiхаючись, вигляда║ з кабiни газика.
Хто-хто, а син зна║, що добра половина цих обладункiв в звичайний час
зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку
носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну
напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то
це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його
чабанське й старiстю не притуплене честолюбство.
Стоять вони удвох коло отари в степу - один той, що все життя пiшки
ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з гирлигою,
жезлом пастуха, що засвiдчу║ приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського,
а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже
не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля
них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi,
вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну
тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревi║,- марево чи синява неба
спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв.
Навiть того, чи║ життя мина║ в небi, цей степ вража║ сво┐м безмежжям,
блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на
якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi.
I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами
степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки
каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли
вiн пахне просто гарячим ло║м отари, батьковим чабанським духом та
вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiку║ сонце.
Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик,
глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стриба║ щось схоже на зайченя.
Стриба║ невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм
зводиться знов.
- Отож, кажуть, бог ║,- загомонiв батько.- А де ж вiн ║? Хай ми
прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив?
Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на
руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспоко┐лась.
- Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього
щоразу треба пiдносити до матерi, само не встига║ за сакманом...
- Це ж чого воно таке?
- Таке вродилось, та ще й не одне: тро║ таких калiчок в сьогорiчному
окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А в Японi┐, я чув, дiтей
тридцять тисяч калiчками народилось, це правда?
Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде
розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання:
- До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка?
Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський
гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в сво║. Син тим часом
став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром