"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому
роцi та про випаси, що ┐х дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство,
яке, мовляв, не прислуха║ться до чабанiв.
- Худоби щорiк бiльша║, розвели ┐┐ стiльки, що ферми трiщать, а прийде
зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до
бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i до┐ти! Отак хазяйну║мо,розпалювався
старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, при┐здить порадник з областi:
камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишуку║те.
Стiльки морсько┐ трави пропада║ по узбережжю, а в них худоба дохне!
- Та худоба ж камки не ┐сть! - здивувався син.Вогонь i той ┐┐ не бере.
Бензином, бувало, обiлл║мо, бензин обгорить, а камка вся цiла...
- Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну ┐хню
камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися
жити на Центральну, занiс був i гирлигу директоровi в кабiнет: кому
передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас,
охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на
велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один
спiшить, другий вiдста║, так вiн погляда║ на той, що спiшить, по ньому
пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито
пристукнув об землю гирлигою,- кому ┐┐ передати?
- То, може, менi? - посмiха║ться син на батькiвську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
- Нi, ти - лiтай.
I пiсля мовчанки знов:
- Тобi - лiтати.
Неквапом рушають вони до сво║┐ чабансько┐ оселi, рiвно, обоплiч
ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, зда║ться,
недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали
по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко
рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут
болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що
могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати.
Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi
будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у
степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик:
-Ура! Петрусь при┐хав!
I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду
всiх, а за нею, як хвiст за кометою, - гурт малечi. Розрум'янена,
ошаленiла, Тоня з розгону налiта║ на брата, кида║ться йому на шию, i вже
брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзнача║ про себе, що
сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже
пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а
волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула
очима по степу.
- Де ж таксi?
- А я цього разу не на таксi.
- Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику,
на сво║му? На тому, що швидше звуку?
-- Колись таки прилечу...
- У нас же ║ де сiсти, глянь!