"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплю║ в брата з рук його дорожню валiзу
i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве
пухнате волосся вже розпустилось i метля║ться ┐й на плечах.
- Клопiт з. нею, та й годi,- каже батько з невдоволенням, бiльше
вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить,
як утоплениця... Хiба ┐й екзамени в головi?
На подвiр'┐ повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно
качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлi║, а
над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою,
що вся шкварчить i пашить,- над усiм цим яснi║ добра, всеобiймаюча
материна усмiшка.
Мати. Вона всмiха║ться, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на
щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витира║ об фартух, губи ┐й
дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i,
пiрнувши в тепло ┐┐ грудей, льотчик на мить переста║ бути льотчиком, i
нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових
швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а ║ тiльки затишок i
насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки митт║ве,
потiм знову все ста║ на сво┐ мiсця, i вiн перед нею вже при┐жджий льотчик,
майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння сво║┐ радостi, терпляче жде, поки
син здоровка║ться з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовля║, жарту║ з
Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом при┐жджi думають, що внуки
Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона
ма║ змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив
i приберiг спецiально ради нього, бо обо║ вони знають, як любить син спати
на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою
соковитою зеленню, яко┐ нема║ й близько в цьому голому, рано вигоряючому
степу.
- Як там з неба ┐х... чи видно? - пита║ батько.
- Видно,- вiдповiда║ син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки,
гарно пiдросли.
I наступного лiта вiн оглядатиме ┐х, мiрятиме оком, тiльки тодi
тополеве гiлля розiв'║ться ще бiльш.
В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише
степовик зна║, як нелегко ┐х викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав
чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i
посаджено, щоб росли, щоб син бачив ┐х з неба!
Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабансько┐, на
весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй
орi║нтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають ┐┐ й льотчики
сiльськогосподарсько┐ авiацi┐.
А надвечiр мiж тополями, де затiнок трима║ться цiлий день i степова
трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а
за столами сидять чабани.
Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок
пару║ в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк
примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба ┐сти, як вiн
каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками
з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу ┐хнi тарiлки та