"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки
вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацi┐. Вiн i сам тепер
нарiвнi з iншими ┐сть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня.
А мати все пригоща║ сина:
- Ось тобi хрящик... Ти ж любиш,-пiдкладае вона йому гарячо┐
найнiжнiшо┐ баранини, пiдсову║ юшку, де вiдварена цибуля плава║ кiльцями,
i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слуха║
батькову мову.
- Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки ходили. Де
на волах ┐здили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше. А ти
ось тепер в сталь загорнешся - i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та
ракета,- i вже тебе нема.
- А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо пода║ голосок Тоня.
Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
- Бачив.
I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри:
хтозна, може, й бачив.
- Яка ж вона, тату, ракета?
- А така, як i його лiтак,- кива║ старий на сина.Опецькувата,
блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi.
Корнiй, чабан право┐ руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча
лiтами й не старий, вважа║, певне, що зараз саме час наскаржитись
льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою - на
все на свiтi скаржитись).
- Скажи ти ┐м, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай не
забороняють нашим отарам далi на ┐хнi землi ходити,- каже вiн кутуляючи.-
Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу
переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi
друг.
- Що ж я йому скажу? - посмiха║ться льотчик.- Щоб дозволив вам з
вiвцями пiд бомби лiзти?
- Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, - каже весело батько.-
Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип'║, так сам перший у бiйку
лiзе...
- Дарма що ото голова iне║м взялась,- додала Корнi┐ха, - а на
Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли
остригти, менi вже вiдбороняти довелось...
- Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там
люди мирнi,- завершу║ чабан Горпищенко, i всi смiються,
Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ┐й в захватi:
- Гляньте, мамо, ║й же ║й, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в
них тепер, видно, мода така...
- Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiда║ мати, а
сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у сво┐й
зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi
дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом.
Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi,
найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють,
не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн
лiта║, що його раду║ i що смутить - нiчого про це матерi невiдомо. Як