"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiдгомiн неспокiйного синового життя, чу║ вона тiльки щоденний гуркiт у
високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламу║ небо. Досi нiяк не
може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче.
Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв
(що вона ┐х по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд
цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли,
вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чи┐сь
сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може
звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ята║ iнше
небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом
лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка
занепоко┐ться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй,то
вже в небi орел чи шулiка завис.
- Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше
яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до яко┐ туляться онуки
з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку
спинили, сто┐мо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по
небу пролiта║...
- А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в
цей час жарота сорок градусiв,- аж хвальковито виголошу║ за сина
Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплю║, коли вiн ото вгору
на небо дереться... Сто┐ш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме
небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це
скiнчиться, сину?
- А тим,- таму║ посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище.
Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як
вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси.
Чабан лiво┐ руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупа║
очима, щось хоче спитати.
- А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступа║, так тебе тисне на
тих швидкостях? - нарештi запиту║ вiн.- I що, бува║, й непритомнi║ ваш
брат?
- Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив
би,- сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по
обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке.Бувають,
звичайно, перевантаги, так тебе вдавлю║, аж в очах темнi║, а потiм... Коли
льотчик уже влiтався та добре вiдчува║ лiтак, нiчого йому не страшно. Був,
правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому
приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з не┐ чавить.
- Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнi║ва жiнка.
- Вiдчислили.
- Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi.
- Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,- заперечив батько.- Та й чого
ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа
тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не
бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi!
- I щодня... на волосинцi.
- Хто не риску║, той шампанського не п'║,- вкинув Корнiй, а молодиця
його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому
на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнi┐хи важка i