"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

те океанське, фотографiя якого висить у не┐ в хатi i яке водить ┐┐ син...
Для не┐ не було б, зда║ться, несподiванкою, якби це саме вiн, син ┐┐ -
капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та
кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материно┐ домiвки.
Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з
високими щоглами. Сива залiзна гора маревi║ серед моря. Бойове судно, на
якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат.
Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiва║,
як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня
неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiга║ на всi фiльми пiдряд -
гарний вiн чи поганий.
По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу
цiлою ватагою. Сашко розмашисте скака║ мiж ними на сво┐х милицях, весело
критику║ назву фiльму:
- Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це
вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов!
Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати
на отих милицях, так звично-розгонисто кида║ вiн себе вперед, метляючи
сво┐м буйним чубом.
Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто
змiнив курс, рвонув убiк.
- Ти куди?
- Iдiть без мене.
- Громадянине!
- Iдiть!
I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й
спитати, який його гедзь укусив.
А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, зда║ться, не помiтили, а
Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж
опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька
стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з
ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась
безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до
параду. Бравi такi, що куди там Вiталi║вi з ними тягатись, вiн одразу
вiдчув сво║ жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що
вiн зайвий...
В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня.
Млостиво, гаряче-духмяно диха║ тамариск, туя дурманить сво┐м запахом, аж
голова чуманi║. Тунелями потяглися ту║ва алея, ялiвцева алея, що зосталися
ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо
нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ┐┐ тропiчно-густих кущах
дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у
ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись
перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайно┐), а за ними
ганявся директор - вiн дуже пильну║ цей парк... Ось сафора, диковинне
пiвденне дерево, що квiту║ у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора
трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки ┐й навмисне покрутять та
пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки
соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене
лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з