"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для
Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що
в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв
палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського
купання. Коли влiтку при┐здили з мiста у степ паничi, тодi вони,
розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином,
начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-поко┐вок
купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском
купалися у винi, а паничi вудили ┐х вудками, для принади ж чiпляли царськi
троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з
залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать
┐й, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та
зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело
п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але
степовi нещаснi русалки вибирались з тi║┐ купелi заюшенi кров'ю, з
порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода,
оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на
губi. Ще суворiшого вигляду нада║ вiн ┐┐ вилицюватому, смаглявому, уже аж
чорному обличчю.
Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали
закривавлену дiвочу вроду та молодiсть...
- Пiшли мо┐ лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi
розповiвши Тонi щось iз тi║┐ давньо┐ давнини.
"А як пiдуть мо┐ лiта? - дума║ Тоня, вперше в життi сповнена такого
душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi
сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?"
Тоня дума║ про старшу свою сестру, в яко┐ вона тут живе. Клава вийшла
за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi
на день, нерiдко втягуючи й Тоню в сво┐ родиннi бучi... Невже i ┐й
попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'║ - симпатяга чоловiк,
душа нарозхрист... Спада║ на думку Тонi трохи та║мнича, туманна iсторiя
вза║мин голови робiткому Лукi┐ та капiтана Дорошенка, про них ходять
чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало
на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз
злетiла в пiднебесся житт║ва ┐хня пiсня та й зосталась там бринiти на все
життя.
Ну, а де ж вiн, ┐┐ Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав
перевагу сво┐м приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно
сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч
всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ┐й, все стало
немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не зна║, що з ним таке. Невже те, що
без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало
серцю,- невже це тiльки вигадала ┐┐ власна гаряча уява?
Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче
сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним
захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для не┐ щось нове,
досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж
болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо ┐й хочеться, щоб швидше
настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика,
його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути...