"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А наступний день почина║ться для них знову працею, тiльки цього разу
┐хнiй клас працю║ на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу.
Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся
цi║┐ весни, зав'язь на ньому багата, вiщу║ добрi кетяги, великi грона, а
зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що ┐хнi
виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i
гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться,
лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй
кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд не┐ - зеленi кульки, як
схема формули складно┐ молекули... Треба торкатися цi║┐ зав'язi обережно,
щоб не обламати.
Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених
виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня
з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку
в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i
працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими
зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а
Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в не┐ повнi, смаглявi,
тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко
до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в не┐ - жарко. I враз
дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно.
- Чого тебе вчора в кiно не було?
- А я був... коло кiно.
- Чому ж я тебе не бачила?
- А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась.
- Я в кiно не пiшла.
- Чого?
- А так, перехотiлось. В останню мить передумала.
Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами
принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу.
Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з
мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi
кущем.
- Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа?
- Якого листа?
- Азбукою Морзе.
- Я тобi ще й i║роглiфами напишу...
Вона засмiялась, i рука ┐┐, нiби ненароком, як учора бiля бiдона,
торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ┐хнi зблизились мiж листям,
злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко,
паморочливо йому стало. А очi ┐┐, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло,
волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий,
вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i
хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його,
притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них!
Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику:
чи нiхто ж не бачив?
I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ
i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу
догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо