"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiкого не пiдпускаючи, приготу║, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в
кожух закута║, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумi║,
гордий сво║ю роботою:
- Тако┐ кашi нi в якому ресторанi не покушту║ш, вона в кожусi варена!..
А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупада║.
Вiдставивши лопату, вiн почина║ звично скаржитись на сонце, що з самого
рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiню║ться на гiрше...
- Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапа║, взимку снiгу не
побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер?
- Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало,-жарту║
Горпищенко i пiдохочу║ напарника: давай уже доб'║мо.
I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою
землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись
горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд
колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як
прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили
багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву ┐хню ринву
хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiва║...
Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з
вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загаду║ чабанам збиратися до
снiданку.
- Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться,-
невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила
свiжака з тi║┐ торпеди у вiдра, взяла ┐х на коромисло, понесла, весь час
на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.
Вiдколи син при┐хав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не
живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на
вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у
справах служби, тiльки за┐здом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i,
звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, при┐де на кiлька
тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз сво┐м
другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарсько┐ авiацi┐, що при нагодi
прилiта║ з Центрально┐ провiдати друга i сiда║ сво┐м полотняним аеропланом
бiля само┐ чабаново┐ хати. Колись вони разом були в училищi i ще там
товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч,
то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер
возить пошту в радгосп, пiдживлю║ посiви та опилю║ виноградники... Веселий
такий цей Сiробаба, з усiма жарту║, i вона рада, що Петро iз ним дружить.
Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу
i кра║м вуха слуха║ ┐хню розмову, i тодi ┐й син розкрива║ться бiльше, нiж
будь-коли, в якихось тайнощах сво┐х, в чомусь мало зрозумiлому матерi.
Вона чу║ про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закри║ш, i м'язи
обличчя перекошуються, i кров ста║ важкою у жилах... Або, навпаки, чу║ вiд
них про красу польотiв, про те, як бува║ ┐м гарно, коли вранцi-рано повний
штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опуска║ться, ранок погожий, i ти -
"летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До
батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критику║ та керуючого
вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в
усьому, а виходить, i в них бува║ по-рiзному, чимось отi "намордники" ┐хнi
Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч i новiша. Сiробаба