"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- На Мiсяць.
- О! Ти щось там забув? Чи чого?
- Не знаю.
- А дуже хочеш?
- Дуже!
I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до
свого гусака.
- Лiтати, всiм лiтати,- розмiркову║ вголос Горпищенко.- Само ж не зна,
що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiря║ться... Вже щось його тягне
туди, кудись воно порива║ться...
- Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для
школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та
порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба.
Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi
нiхто не постука║ i не загада║ збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки
за життя перебувало пiд мо┐ми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей
Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказу║, той повiстку
вруча║... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб
пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю,
профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська
радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi
пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно
зароблену чарку...
- Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини
нашi, ┐х стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ┐м тiсно на землi, до
iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай
його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в
усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може,
i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув
дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже
вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися
соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де
вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не
диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе
тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешн║, кра┐
далекi i як люди далекi живуть...
- А опинишся там - все обернеться навиворiт.
- Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив,
ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi
солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш...
Старий випростову║ться, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть
схвильований: чабан здавна чулий до не┐, до цi║┐ одвiчно┐ краси степу.
- Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мота║ головою:
то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може,
занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що ┐х снiдати
довго не кличуть.
Ради льотчикiв, що при┐дуть снiдати, там, зда║ться, буде сьогоднi каша
чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ┐┐ так, як це зробив
би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише
в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля не┐,