"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Правда, тату.
- Чого ж це?
- Ми, тату... летимо.
Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав,
тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук:
- Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг - i назад! Як же це воно?
Вiдкликають вас, чи що?
- Так треба, мамо,- сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий
Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в
сво║. Так треба - ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило,
бо все сво║ чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього "так
треба". Старий солдат, вiн добре зна║, як багато часом хова║ться за цим
усталеним висловом i скiльки важить для людини ┐┐ обов'язок - цей
невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата,
чи┐ конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i,
скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости квропи, цим тяжким
солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч
душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним,
похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли
та бовкнула щось недоречне про братову "ракетну вiдпустку"...
Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив
Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до
щоки, довго мотав головою.
- Ще дужче крутить,- винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним
поглядом сво║┐ молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам:
- Отак нас лiкують! При┐хала аж iз областi санiтарною летучкою якась
швигалка: "Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте". Оце, думаю,
увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'┐жджа║, на мiсцi зуби рве, без
вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озива║ться...
Починайте з мене, кажу. Запрошу║ вона мене в свою летучку, велить хапатися
за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила
спиртiвку, щипцi туди раз! два! - все чин чином, i хоч сама тонкорука, а
як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю
щелепу, здавалось, виверта║... А болить - криком кричав би... Вiдпльовую
кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, дума║те, як чабан,
то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим
заморожують, зараз по┐ду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе...
Ну, що про таку сказати, га?
- Бо ┐й хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби,каже Демидиха
сердито.
- Не один же ти в не┐, Корнiю,- заступа║ться за лiкарку Демид.- Скiльки
тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком...
При┐хала, попрактикувалась - i далi.
- Не ма║ вона права на менi практикуватись,- обурено вигукнув Корнiй,
вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi
вставить. Тiльки ж як ┐┐ знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй
тi║┐ швигалки?
- Не до не┐ менi було,- блиснула Тоня до всiх сво┐ми горiхово-карими.-
В мене екзамен був!
- Ну як? - поцiкавився батько.