"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала!
- Що ж ти здавала?
- Твiр,- засмiялася Тоня i додала багатозначно: - На вiльну тему!
- I написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня
зайшлася рум'янцем:
- Ти вгадав.
Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та
загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
- Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в
госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались...
Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим сво┐м командиром i почав
неквапом нарiзати на сковородi я║чню.
- Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите,
пальцi всi працюють.- Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями,
демонструючи руку матерi.- Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша
й не коротша.
- I хабарiв не бере,- пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за
столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж
плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а
не безчестять батька, як бува║ в iнших... Коли в кого нероби та хапуги
часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його
син зна║, для чого живе, вiн недаром ┐сть хлiб народний...
- А сво║му командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут
теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I
трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi, нiж заiржавiти
вiд неробства.
Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного,
бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, почина║ настирно
допитуватись, чи не зна║ вiн чого про теперiшню долю якогось генерала
Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з
кожним при┐жджим заводить Демид мову про того свого генерала i диву║ться,
що нiхто про нього не чув i не зна║, хоч генерал був справжнiй, не покинув
солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не
зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, сто┐ть перед
ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тi║ю точкою ║ значок у Павлика на
грудях, значок у формi маленько┐ бомби, що, наче крапля, ось-ось капне
додолу.
- Чого ти дивишся? - нарештi не витриму║ Павлик.
- Скажiть, а бомба важка?
- Нелегка.
- Це в нас мудрець,- зауважу║ Демидиха з ласкою в голосi.- Вчора
пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й
куля стирчить у ньому... "Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?"
- Це дiйсно запитання,- ледь усмiхнувся Уралов сво┐ми блiдими губами.-
Не одразу й вiдповiси...
Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над
самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом:
Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi
вуса, i бiлозубу посмiшку...