"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Раювалось допiзна, а пiсля того Дорошенко проводжав ┐┐ додому, нiч була
мiсячна, свiтла, вони зупинились на шкiльному майданi бiля турнiка, i
Лукiя, весела, хмiльна, все намагалась дострибнути до металево┐
перекладини... Пам'ята║, як вiн допомiг ┐й дострибнути, вхопитися за
турнiк i вона колихалася та смiялася вiд повноти щастя, а Дорошенко стояв
збоку, дивився на не┐ i теж смiявсь.
- Ой, падаю... Ой, впаду! - зда║ться, щось таке вона крикнула тодi, i
досi пам'ята║, як штурман пiдхопив ┐┐ на руки i нiжно, делiкатно поставив
на землю.
Кiлька вечорiв провела вона тодi з Iваном, i то були найщасливiшi днi
┐┐ життя, i нiколи вже пiсля того не було таких ясних, таких безмежно
мiсячних ночей! Допiзна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в
степ i повертались додому, коли всi вже в радгоспi спали, i темна гущавiнь
радгоспного парку нiчною росою зустрiчала ┐х. Хто з них думав тодi, що тi
вечори будуть для них i прощанням, що зостануться вони потiм друзями на
цiле життя, але вже нiколи вголос навiть не згадуватимуть нi того
щасливого турнiка, нi ясних ночей мiсячних, серед яких вони бродили в
пiснях та в туманах...
Склалося у нього життя по-сво║му, бо на той час був Дорошенко уже
зв'язаний шлюбом, а в не┐ життя пiшло теж по-сво║му: вiйну Лукiя зустрiла
вже замiжньою жiнкою з дитиною на руках, з гарненьким дiвчатком, що потiм
в часи лихолiття так у не┐ на руках, як свiчечка, i згасло пiд вiдкритим
моросяним небом евакуацi┐ на однiй iз заволзьких станцiй. Чоловiк ┐┐,
радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронтi, i побачила вона його аж
через три роки, коли повернулась з евакуацi┐ додому i вiн прибув з
госпiталю долiковуватись пiсля поранення. Було це напровеснi, в розгаслих
чорноземах по степах стирчали скрiзь нiмецькi танки, повгрузавши в багнюцi
по черево, з усього господарства було в радгоспi лише кiлька шолудивих,
пiдiбраних пiсля фронту коненят, всюди злиднi та непривiття, i ось в той
час прибув з госпiталю ┐┐ чоловiк. До того в них життя якось не кле┐лось,
вiн був ревнющий, навiть на вiдстанi ревнував ┐┐ до моряка i до чоловiкiв
зовсiм випадкових, кожна ┐┐ по┐здка в район викликала в нього пiдозру -
часом Лукi┐ здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було
якесь вiдродження, може, тому, що й вiн нагорювався, i вона набiдилась без
нього, i коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була
для не┐ тяжчою, нiж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз вiн пiде
i не повернеться. Останнiй лист його був десь iз Угорщини, вiн писав, що
лежать вони в багнюцi серед осiннiх виноградникiв, i вже вечорi║, туман i
мряка навкруги, i видно йому тiльки скирту мадьярсько┐ соломи серед поля
та винокурню, яку ┐м треба на ранок взяти... Мадьярськi виноградники,
скирта, туман - то був той свiт, що вiн його бачив востанн║. Бiльше листiв
не було, а вона народила хлопчика i назвала його Вiталi║м. I ось тепер вiн
закiнчу║ десятий клас. Сином, його майбутнiм тепер наповнене все ┐┐ життя,
справжнiм щастям стало для Лукi┐ бачити його веселу молодiсть, бо власна
┐┐ молодiсть злетiла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все
те й було, чи був отой свiтлий рай-гуляння у молодого тракториста
Мамайчука, який тепер ганя║ без нiг по радгоспу на скреготливих, що аж
душу рiжуть, колiщатках...
Пiсля вiйни знов став при┐жджати Iван, що вже був капiтаном далекого
плавання. I хоч вiн був на цей час одиноким, бо сiм'я його загинула в морi