"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сили.-.Тодi ще й про таких, як ми, згада║те. Що життя клали. Що вмiють
навести лад!
Прибiгши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився
сiрий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан
i вже стояв, як людина.
Лукiя пiшла, не дослухавши Яцубу.
"Покличете... Ось чого вiн жде. Тiльки, видно, тим i живе",-
роздратовано думала вона, наближаючись до дому.
Вдома в не┐ - тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кiмнатах
сонячно i майже порожньо, меблiв путнiх тут спробуй купити. В найбiльшiй
кiмнатi стiл та канапа i, як завжди, розгардiяш, всюди журнали "Радiо",
книжки та Вiталиковi шурупи. На кухнi, правда, чистенько, а обiд не дуже
розкiшний: вранцi тiльки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив
уже Вiталик)...
- Борщ доварено,- доповiда║ син.- А на друге в нас буде... салат! - I
вiн бiжить на город за салатом.
- Попробу║мо, що тут у тебе вийшло,- сама собi посмiха║ться Лукiя,
насипаючи борщу в тарiлки.
Обiдають вони на верандi. I хоч борщ Вiталикiв зовсiм розварився та ще
й пересолений, але вони обо║ присьорбують страву охоче, мати навiть
пiдхвалю║, так що Вiталiй, збадьорившись, заявля║ рiшуче:
- кй-║й, пiду вчитись на кока! к таке училище в Сiмферополi... Кок
далекого плавання, це ж дiло?
Вона сприйма║ це тiльки як жарти. Бо справжня його дорога - iти в
iнститут, в кораблебудiвний, це вона вирiшила ранiше за нього. Восени
Вiталик буде студентом... Син-студент - аж самiй не вiриться. А поки що
сидить перед нею через стiл просто хлопчак сiроокий, обличчя пошерхле, i
губи дитячi, ще нiким не цiлованi, хоча цього ось вона таки напевне й не
зна║... Пильнувати? А може, бiльше довiряти - це краще?
Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких
iскриться розум; Лукiя почува║, що й сама вона зараз, незважаючи на
сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. I душа нiби молодi║... Чи син
раду║, чи ще й... той при┐зд? Хоча подумати, що ┐й з того, що капiтан
при┐здить? Адже ║ таке в життi, що не верта║ться. Це тiльки степ ┐хнiй
навiть пiсля чорно┐ бурi яскраво зацвiте щовесни дикими тюльпанами,
розлива║ться аж за обрiй океаном краси...
При┐здить... Як ото за вранiшнiми туманами проблиску║ з свiтлiючого
неба ранкова зiрка, так проблиску║ зараз Лукi┐ з далеких лiт юностi те, що
колись ║днало ┐┐ з капiтаном. Був вiн тодi, правда, ще не капiтаном, був
молодим штурманом Чорноморського флоту, i в один iз його при┐здiв зiйшла
мiж ними та зiрка, яка ще й досi свiтить i, певне, свiтитиме Лукi┐ до
кiнця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ята║ Лукiя, як погукали ┐┐
тодi:
- Приходьте в рай!
А "рай" у степовика - це коли дитина в хатi народиться, в хатi тодi в
людей справдi, як у раю, i вони скликають на радощах гостей. I ось вона
прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його
штурманськiй формi, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тодi
молода, незадовго перед тим тiльки при┐хала сюди пiсля агротехнiкуму, i
ось уже покликали ┐┐ раювати до тракториста, де син народився...