"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне.
- Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка. - Ти не ма║ш права, мамо, так обзивати дiвчину! - Хто ж хоч вона? Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що йому просто розставлено сильця. - Прийде час, дiзна║шся,- вiдбувся жартиком, а матерi думай тепер. Бо вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про науку... Правда, Лукiя трохи догаду║ться, хто мiг його виманити на тi степовi катання, але вона i в думцi навiть не допуска║ того, щоб сином ┐┐ крутила ота ┐хня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмi║ реготи справляти з дорослими хлопцями бiля клубу. - Викинь це все з голови, чу║ш? Рано ще! - А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору. Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв. - "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить"... Зна║ш, хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить! - Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула... - А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала? - Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй! Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху, перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi... "Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась. Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на не┐ гнiву, вiн прощав ┐й цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не розумi║, ким вiн ║ для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити ┐┐ самозречну любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо ма║ вона переконанiсть таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного батька. В душi вiн пиша║ться сво║ю матiр'ю, йому втiшно знати, що ┐┐ шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ┐┐ увечерi, поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, i вiд не┐ всi║┐ пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважа║ його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для не┐ вiн просто Вiталик, вона мовби не встига║ збагнути, що вiн уже перерiс ┐┐ уявлення, що в нього i знань, i почуттiв бiльше, нiж вона догаду║ться. Iнодi Вiталиковi зда║ться, що вiн розумi║ матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в не┐ нелегке життя з сво┐ми втратами, болями... Вiн зна║ про тi жертви, на якi вона йшла ради нього... Он вона, його мамця, зараз порядку║, витира║ на вiкнах пилюку у сво┐й кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та |
|
|