"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне.
- Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка.
- Ти не ма║ш права, мамо, так обзивати дiвчину!
- Хто ж хоч вона?
Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що йому просто розставлено
сильця.
- Прийде час, дiзна║шся,- вiдбувся жартиком, а матерi думай тепер. Бо
вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму
зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про науку...
Правда, Лукiя трохи догаду║ться, хто мiг його виманити на тi степовi
катання, але вона i в думцi навiть не допуска║ того, щоб сином ┐┐ крутила
ота ┐хня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмi║ реготи
справляти з дорослими хлопцями бiля клубу.
- Викинь це все з голови, чу║ш? Рано ще!
- А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору.
Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за
виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв.
- "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить"... Зна║ш,
хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi
тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить!
- Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула...
- А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала?
- Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй!
Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено
прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на
стовпi забуто блищить електрична лампочка.
Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники
вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в
якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху,
перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi...
"Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась.
Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку
для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на не┐
гнiву, вiн прощав ┐й цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не
розумi║, ким вiн ║ для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити ┐┐ самозречну
любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо ма║ вона переконанiсть
таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного
батька. В душi вiн пиша║ться сво║ю матiр'ю, йому втiшно знати, що ┐┐
шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ┐┐ увечерi,
поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена
сонцем, гаряча, i вiд не┐ всi║┐ пахне пилом, токами, бензином, нектарним
духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважа║
його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для не┐ вiн просто Вiталик, вона мовби
не встига║ збагнути, що вiн уже перерiс ┐┐ уявлення, що в нього i знань, i
почуттiв бiльше, нiж вона догаду║ться. Iнодi Вiталиковi зда║ться, що вiн
розумi║ матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в не┐ нелегке
життя з сво┐ми втратами, болями... Вiн зна║ про тi жертви, на якi вона
йшла ради нього...
Он вона, його мамця, зараз порядку║, витира║ на вiкнах пилюку у сво┐й
кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та