"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ┐х мати рiдко й розруйнову║,
бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на
розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебира║ якiсь книжки, Вiталиковi
аж хочеться докинути до не┐ жартом: "То ти, мамцю, "Блокнот агiтатора"
вдруге перечиту║ш?" - але вiн промовчу║, бо вона сто┐ть в цей час у
глибокiй задумi i на долонi в не┐... бiлоснiжний уламок коралово┐ гiлки!
То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли
капiтан привiз якось iз сво┐х плавань той уламок - уламок бiлоснiжного
чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче
металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн ┐й
подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод...
Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi:
- к вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден
гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт.
- Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як
снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома:
- Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнi║... Ну, тодi
викинеш, як потемнi║.
- Не потемнi║,- сказала вона, i це було сказано якось особливо, i
глянули одне одному в вiчi теж якось особливо.
I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами
курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все сто┐ть у материнiй кiмнатi,
бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно
добутий з океанського дна.
...Бiлi║, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на сво║му
постiйному мiсцi; матерi вже нема. Поправивши на потилицi кетяг сво║┐
важко┐ коси, вона подалася з двору, не буде ┐┐ тепер аж до вечора.
По┐здки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де
вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке ┐┐ життя. День у день вiдда║
себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, лама║ голову над
чи┐мись клопотами, i нема ┐й впину, нiколи нема спокою...
Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там
крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед ┐┐ зором
образ сина:
"Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi
засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та
норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба
були б людям свята?"
А хлопець у цей час вечiрнiй блука║ бiля шкiльного виноградника, там,
де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиня║ться
бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра
Тонi, Клава, саме свариться з сво┐м шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв,
i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чи┐сь закоханi шепоти
по кущах, зрештою поверта║ться додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко
i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лиша║ться, як iти отак
одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на
темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i
нагаду║ в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця
перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших
класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне