"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторависоке лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ┐х мати рiдко й розруйнову║,
бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебира║ якiсь книжки, Вiталиковi аж хочеться докинути до не┐ жартом: "То ти, мамцю, "Блокнот агiтатора" вдруге перечиту║ш?" - але вiн промовчу║, бо вона сто┐ть в цей час у глибокiй задумi i на долонi в не┐... бiлоснiжний уламок коралово┐ гiлки! То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли капiтан привiз якось iз сво┐х плавань той уламок - уламок бiлоснiжного чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн ┐й подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод... Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi: - к вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт. - Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома: - Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнi║... Ну, тодi викинеш, як потемнi║. - Не потемнi║,- сказала вона, i це було сказано якось особливо, i глянули одне одному в вiчi теж якось особливо. I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все сто┐ть у материнiй кiмнатi, бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно добутий з океанського дна. ...Бiлi║, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на сво║му важко┐ коси, вона подалася з двору, не буде ┐┐ тепер аж до вечора. По┐здки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке ┐┐ життя. День у день вiдда║ себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, лама║ голову над чи┐мись клопотами, i нема ┐й впину, нiколи нема спокою... Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед ┐┐ зором образ сина: "Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба були б людям свята?" А хлопець у цей час вечiрнiй блука║ бiля шкiльного виноградника, там, де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиня║ться бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тонi, Клава, саме свариться з сво┐м шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв, i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чи┐сь закоханi шепоти по кущах, зрештою поверта║ться додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лиша║ться, як iти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i нагаду║ в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне |
|
|