"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

лякаючи сво┐х майбутнiх подруг - дiвчаток-пiдлiткiв, що, побравшись за
руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i мовби вбирають
уже тi та║мничi збудливi поклики-шепоти кохання, що ними повниться
гущавiнь садкiв i, зда║ться, напо║не саме це вечiрн║ повiтря... Ходять
дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона, злегка повитi смутком. Де
йдуть, i пiсня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, ┐хня
пiсня-задума, i чистий раннiй смуток, i цей настрiй ждання чогось
незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супоко║м вечiрнiм,
i зоряним простором неба, i з настро║м Вiталиковим... Мати сердиться, що
вiн не скнi║ над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр,
коли спiва║ все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного досi.
Як ото пiсля чорно┐ бурi, коли степ вбереться аж до виднокра┐в в дикi
тюльпани i наче вся планета цвiте красою, так було зараз на душi у
Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув,
що вiн ма║ тепер у життi: Тоня!
Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi - он
його медаль! В кожного з людей, певне, ║ своя бiла коралова гiлка, ранiш
чи пiзнiш, а кожен знаходить ┐┐, i ось вiн теж ┐┐ знайшов... Якби тiльки
Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля вчорашнього
катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча на сво┐м чабанськiм
вiдлюддi, а вiн ще й досi чу║ на собi ┐┐ гарячi руки, що обiймали,
тримаючись за нього на мотоциклi, чу║ смiх ┐┐ срiблястий, розливчастий,
досi чу║ на губах смак ┐┐ рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його там,
на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi посмiха║ться в сутiнi,
бачить руку дiвочу смагляву, що так нiжно пiдв'язу║ листатий кущ
чаушу-винограду... Метка така - вiд куща до куща i так кущ за кущем
обiйма║... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як
вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмаху║, аж за
спину ┐х закида║. I хода така пружна, замашиста.
Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ┐┐,
випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж
нього раз у раз знову проблиску║ дiвоча, трохи лукависта усмiшка. Спати?
Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбира║ очi, як тодi, коли Тоня
галаснула на всю вулицю: "Супутник! Он вiн!" I нiхто в радгоспi не спав, в
самiй природi було щось незвичайне, з усiх дворiв дивились, як упертий
свiтлячок, точнiсiнько в тi години й хвилини, що про них заздалегiдь
повiдомляло радiо, з'явився й руха║ться просто через небо, ритмiчно
переблискуючи...
Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться абияк,
з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба хапати п'ятiрки? Зате
вона цiлий рiк вожатою в третьому "Б", i як малюки ┐┐ люблять, в школi
просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, вiн аж
туманi║ вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить отi смаглявi
руки, що ┐х нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе, веселе,
горiхово-каре, що так довiрливо та ясно зблискувало до нього з-помiж
листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про не┐, про ┐┐
легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ┐┐ закохуватись ледве не в
кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути!
Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло б нi на
кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись - в цьому вiн певен.