"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автораЗасмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це правда?"
Так, вiн говорить правду,- вiдкритим поглядом вiдповiв ┐й син,- я звертався до не┐ через ефiр, я говорив ┐й слова кохання, i цей передатчик ще повен мо║ю нiжнiстю, мо║ю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим сво┐м доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя: - Дай сюди! I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу. Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись вiйськовi. Газик ┐хнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу. Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукi┐, i довго ще, одначе, пiсля цього - мати з темряви веранди, а син iз сво║┐ розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той коник, якому двi тисячi лiт. V. МАМАЙЧУКИ - Що, мiл║йшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже Гриня Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi радiовузла, або "центробреху", як вiн каже. Кпини його зверненi до Лукi┐ного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох приборканих радiоорлiв, сво║ фiаско. к ┐м чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був ┐хнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi орли, яких роздiля║ вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр - це вже iнша рiч... Завдав ┐м поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вмi║ вистежувати, ловити, брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не силу║ його, з власно┐ iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика... - Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? - скрушно каже Гриня, всiдаючись верхи на стiльцi. Зараз робоча пора, i Гриня ма║ кудись ┐хати (агiтфургон його сто┐ть бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн спершу повинен висловитись. - Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де б не був, всюди почува║ш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут - здай назад, браток; в столицю спробу║ш - не прописують; здавалось би, хоч небо зоста║ться, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають. - В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад,спокiйно вiдсiка║ Мамайчуковi Сашко-радист. - А що таке лад? - задира║, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе пiд стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'║ться в тенетах безглуздих iнструкцiй... Ластiвка сво┐х малят году║, вона ┐х береже, |
|
|