"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це правда?"
Так, вiн говорить правду,- вiдкритим поглядом вiдповiв ┐й син,- я
звертався до не┐ через ефiр, я говорив ┐й слова кохання, i цей передатчик
ще повен мо║ю нiжнiстю, мо║ю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим
сво┐м доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками
аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
- Дай сюди!
I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з
рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу.
Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись
вiйськовi. Газик ┐хнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля
контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу.
Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукi┐, i довго
ще, одначе, пiсля цього - мати з темряви веранди, а син iз сво║┐
розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той
коник, якому двi тисячi лiт.



V. МАМАЙЧУКИ

- Що, мiл║йшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже Гриня
Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi
радiовузла, або "центробреху", як вiн каже. Кпини його зверненi до
Лукi┐ного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох приборканих радiоорлiв,
що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмiрковують вчорашн║
сво║ фiаско. к ┐м чого переживати обом, адже той запеленгований
передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був
┐хнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi
орли, яких роздiля║ вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через
дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр - це
вже iнша рiч... Завдав ┐м поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття
керував таборами десь аж за Полярним колом, вмi║ вистежувати, ловити,
брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не силу║ його, з
власно┐ iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика...
- Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? - скрушно каже Гриня,
всiдаючись верхи на стiльцi.
Зараз робоча пора, i Гриня ма║ кудись ┐хати (агiтфургон його сто┐ть
бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн
спершу повинен висловитись.
- Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де б
не був, всюди почува║ш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут - здай
назад, браток; в столицю спробу║ш - не прописують; здавалось би, хоч небо
зоста║ться, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають.
- В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад,спокiйно вiдсiка║
Мамайчуковi Сашко-радист.
- А що таке лад? - задира║, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе пiд
стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят
обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'║ться в тенетах
безглуздих iнструкцiй... Ластiвка сво┐х малят году║, вона ┐х береже,