"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторабуде вiдправлено на Балкани (тритонка сто┐ть вже напоготовi), i Гринi
нiчого де лиша║ться, як, передавши бригадировi папiрець з бухгалтерi┐ та усне директорове розпорядження, що стосу║ться цих самих баранцiв, рушати звiдси далi, сво┐м основним маршрутом. пде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточцi, посмiха║ться заячо до водiя: "А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'║кт?" На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому ста║ боляче за не┐, за отi ┐┐ сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв, мiж якими вона ходить зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у не┐ ста║ дедалi згорьованiший, змучений; схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ┐┐ комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши в розряд тих дiвчат, яким, на думку Гринi, ┐хнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретаревi райкому пiсля зборiв побрести в паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекiр Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла собi пару, взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути бiля чоловiка, i дивно, що саме тепер, побачивши ┐┐ вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних турбот та переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ┐┐ справжностi, в ┐┐ самозречнiй подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого iншого не мiг вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть того, щоб вилити ┐й сво║ почуття, свою нiжнiсть, так по-дурному образив ┐┐ безтактним, безглуздим сво┐м запитанням. Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть сво┐м та║мничим життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими Гриня Мамайчук час вiд часу зустрiча║ться на полi радгоспного стадiону. Битви мiж ┐хнiми командами точаться неймовiрно┐ запеклостi, рахунок тут виявля║ться у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузiазму зустрiчають радгоспнi болiльники свою команду, сво┐х одягнутих в трусики шоферiв, трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж додому, а вiн так у бутсах, у трусах i йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабiв, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного... Та хоч там, на полiгонi, багато Грининих знайомих по спортивнiй боротьбi, але про┐хати навпростець через ┐хню територiю йому не вда║ться, вартовий ще здалеку маха║ фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд... I фургон, слухняно мiняючи курс, зника║ в безлюднiй степовiй далечi, щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з iншо┐ сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли Сашко та Вiталiй уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову. Це той час, коли спека спада║, i степ лежить тихий, повитий млою, i силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно, а давнi могили-кургани, розкиданi серед степового роздолля, нiби тануть, |
|
|