"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

буде вiдправлено на Балкани (тритонка сто┐ть вже напоготовi), i Гринi
нiчого де лиша║ться, як, передавши бригадировi папiрець з бухгалтерi┐ та
усне директорове розпорядження, що стосу║ться цих самих баранцiв, рушати
звiдси далi, сво┐м основним маршрутом.
пде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточцi,
посмiха║ться заячо до водiя:
"А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'║кт?"
На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому ста║
боляче за не┐, за отi ┐┐ сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини
стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв, мiж якими вона ходить
зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як
же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi, як вона зв'язала
себе з тим пияком, вигляд у не┐ ста║ дедалi згорьованiший, змучений;
схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ┐┐
комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй час
вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши в розряд тих
дiвчат, яким, на думку Гринi, ┐хнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо
ж не так просто, мовляв, секретаревi райкому пiсля зборiв побрести в
паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекiр
Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла собi пару,
взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження Тамара знов повернулась на
роботу в радгосп, щоб бути бiля чоловiка, i дивно, що саме тепер,
побачивши ┐┐ вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних турбот та
переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ┐┐ справжностi, в ┐┐ самозречнiй
подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться
бачити ┐┐. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути...
Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого iншого не мiг
вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть того, щоб вилити ┐й
сво║ почуття, свою нiжнiсть, так по-дурному образив ┐┐ безтактним,
безглуздим сво┐м запитанням.
Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть сво┐м та║мничим
життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими Гриня Мамайчук час вiд
часу зустрiча║ться на полi радгоспного стадiону. Битви мiж ┐хнiми
командами точаться неймовiрно┐ запеклостi, рахунок тут виявля║ться у таких
цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузiазму зустрiчають
радгоспнi болiльники свою команду, сво┐х одягнутих в трусики шоферiв,
трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж
додому, а вiн так у бутсах, у трусах i йде з ними радгоспною вулицею,
незважаючи на ремствування бабiв, що, пораючись по дворах, осудливими
поглядами проводжають його, безсоромного...
Та хоч там, на полiгонi, багато Грининих знайомих по спортивнiй
боротьбi, але про┐хати навпростець через ┐хню територiю йому не вда║ться,
вартовий ще здалеку маха║ фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд...
I фургон, слухняно мiняючи курс, зника║ в безлюднiй степовiй далечi,
щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з
iншо┐ сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли Сашко та Вiталiй
уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову.
Це той час, коли спека спада║, i степ лежить тихий, повитий млою, i
силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно, а давнi
могили-кургани, розкиданi серед степового роздолля, нiби тануть,