"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автораклубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб!
- Хiба не схожа? Притихлi, враженi стоять хлопцi. А Мамайчукiв фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сiрий шлейф куряви. Зупиня║ться фургон бiля чайно┐, на заасфальтованiм п'ятачку бiля клумби, де радгоспний люд збира║ться пiсля роботи посидiти на лавках, погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в таку пору завжди тiсно вiд курцiв, i декотрi просто сiдають по краю клумби, спинами до високих розквiтлих рож, що зараз так i свiтяться в призахiднiм сонцi сво┐ми рожевими пелюсткастими чашками. I клумба ця, i латка асфальту виникли завдяки наполегливостi Лукi┐ Назарiвни i мають з ┐┐ точки зору значення принципове. Нiчого, по-вашому, ця латка асфальту не да║? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в порiвняннi з морем чорноземiв з маслянисто-чорними рiками розгаслих на цiлу зиму та осiнь шляхiв, де в ту пору тiльки й можна пробиватися тягачами? Лукiя Назарiвна iншо┐ думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб i сво┐, i - головне - при┐жджi бачили, що й ми тут, у степах, не вiд темноти сво║┐ на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи сво┐ цiлу зиму нiби плантажними плугами оремо, розверта║мо, немов окопи... Зна║мо i ми теж, як треба жити, прагнуть i нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш... Щоранку на цiм п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бiйця морсько┐ пiхоти Мартина Мамайчука, що мовчки году║ крихтами розледачiлих радгоспних голубiв. Герой-севастополець i зараз тут, асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлю║ться. - Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигуку║ Мамайчук, загледiвши сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково вгаду║, що батя вже вихилив у буфетi сво┐ законнi СПГ - сто п'ятдесят гвардiйських... - Чого ж це я, татуню, будяк? - Будяк! - Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую. - Ба який! - здивовано-грiзно апелю║ батько до гурту робiтникiв.- Ти йому слово, вiн тобi десять! - Наш радгоспний битник,- поважно зауважу║ череватий, обряклий з лиця завiдувач пошти. - Ну да! Вiд слова "бити"! - гарячку║ батько.- Треба б, та нiкому! - А за що? - диву║ться Гриня.- Цiлий день ось ганяв не обiдавши. - Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш цiна такiй роботi! - Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками... Це молодий Мамайчук натяка║ на те, що батько його ще з кiлькома iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi шкребницi та залiзнi щiтки для ферм. - Щiтки? Не тi щiтки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнiвом, пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка.- Не таких щiткарiв та щiток на вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб коросту з них iз кров'ю, iз струп'ям здирали! |
|
|