"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб!
- Хiба не схожа?
Притихлi, враженi стоять хлопцi.
А Мамайчукiв фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у
вуличку сiрий шлейф куряви.
Зупиня║ться фургон бiля чайно┐, на заасфальтованiм п'ятачку бiля
клумби, де радгоспний люд збира║ться пiсля роботи посидiти на лавках,
погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в таку пору завжди тiсно вiд
курцiв, i декотрi просто сiдають по краю клумби, спинами до високих
розквiтлих рож, що зараз так i свiтяться в призахiднiм сонцi сво┐ми
рожевими пелюсткастими чашками.
I клумба ця, i латка асфальту виникли завдяки наполегливостi Лукi┐
Назарiвни i мають з ┐┐ точки зору значення принципове. Нiчого, по-вашому,
ця латка асфальту не да║? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в
порiвняннi з морем чорноземiв з маслянисто-чорними рiками розгаслих на
цiлу зиму та осiнь шляхiв, де в ту пору тiльки й можна пробиватися
тягачами? Лукiя Назарiвна iншо┐ думки. Для того й покладено, для того й
залито цей клаптик асфальту, щоб i сво┐, i - головне - при┐жджi бачили, що
й ми тут, у степах, не вiд темноти сво║┐ на тягачах трясемось, не по
незнайству шляхи сво┐ цiлу зиму нiби плантажними плугами оремо,
розверта║мо, немов окопи... Зна║мо i ми теж, як треба жити, прагнуть i
нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш...
Щоранку на цiм п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього
бiйця морсько┐ пiхоти Мартина Мамайчука, що мовчки году║ крихтами
розледачiлих радгоспних голубiв. Герой-севастополець i зараз тут,
поскрипу║ перед гуртом чоловiкiв на металевих сво┐х колiщатках, пiд якими
асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлю║ться.
- Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигуку║ Мамайчук, загледiвши
сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково вгаду║, що
батя вже вихилив у буфетi сво┐ законнi СПГ - сто п'ятдесят гвардiйських...
- Чого ж це я, татуню, будяк?
- Будяк!
- Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую.
- Ба який! - здивовано-грiзно апелю║ батько до гурту робiтникiв.- Ти
йому слово, вiн тобi десять!
- Наш радгоспний битник,- поважно зауважу║ череватий, обряклий з лиця
завiдувач пошти.
- Ну да! Вiд слова "бити"! - гарячку║ батько.- Треба б, та нiкому!
- А за що? - диву║ться Гриня.- Цiлий день ось ганяв не обiдавши.
- Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш
цiна такiй роботi!
- Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками...
Це молодий Мамайчук натяка║ на те, що батько його ще з кiлькома
iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi шкребницi та залiзнi
щiтки для ферм.
- Щiтки? Не тi щiтки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнiвом,
пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз
було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка.- Не таких щiткарiв та щiток на
вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб коросту з них iз
кров'ю, iз струп'ям здирали!