"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

машина лiтає на мiсцевiй лiнiї. Найбiльше, що з неї можна витиснути - двiстi
миль на годину. Ну й наплювати! Аби тiльки перехопити багаж. Мiстер Мегг
вдоволений собою: варто прикрикнути - i фортецi падають. Так усюди: у
Мексiцi, в Конго...
Крiзь iлюмiнатор мiстер Мегг бачить, як до лiтака пiдходять пiлоти. Вiн
їх знає на ймення: високий - старший пiлот - Мiгуель, низенький - помiчник
пiлота - Францiско. Розмова в кабiнетi начальника аеропорту була коротка, I
дуже нечемна. Вони говорили iспанською, нiби тим самим хотiли вiдгородитися
вiд мiстера Мегга. Потiм хлопчик провiв його до лiтака: пiлоти затрималися,
все ще розмовляючи з начальником.
Ось вони йдуть через поле сюди, в закуток аеродрому, де стоять кiлька
запасних машин.
Як повiльно, перевальцем ступають вони! Мiстер Мегг нетерпляче
жестикулює. Вiн ненавидить пiлотiв, аеродром, землю, яку сам витолочив i
споганив.
Пiлоти не квапилися.
- Менi не подобається його пика, - каже Францiско, маючи на увазi
мiстера Мегга.
- А ти знаєш, хто вiн? - спитав Мiгуель.
- Хто?
- Мiстер Мегг.
- Мiстер Смерть? - Францiско уповiльнив ходу.
- Той самий...
Кiлька хвилин вони йдуть мовчки.
- Я б охоче втопив цього пацюка, - вимовляє нарештi Францiско.
Мiгуель скоса поглядає на нього.
- Ми полетимо навпрошки, Францiско.
- Через пустелю?
У лiтаку вони надiвають на плечi парашути. Допомагають надiти парашут
мiстеру Меггу.
- Небезпечно? - питає той.
- Вночi, в горах... - непевно мимрить Мiгуель i заводить мотор.

Коли лiтак вийшов на дорiжку, в кабiнетi начальника аеропорту ще горiло
свiтло. Та ось усi чотири вiкна погасли. Однак дон Перес не поспiшав додому.
Вiн спостерiгав у вiкно, як срiблястий птах при свiтлi сигнальних вогнiв
розiгнався i, злетiвши над стрiчкою бетону, щез у темрявi.
Затих гуркiт за лiтаком.
Дон Перес зморився за день, за всi цi днi. Зморився вiд тривог, вiд
чекання i таємних шифровок: "Спiшнi перевезення", "Таємний вантаж..." I все
це скiнчилося вибухом у пустелi... Не лише вибухом - гриманням янкi:
"Паршива країна!" Дон Перес за свої п'ятдесят знiс чимало принижень та
образ. I сьогоднi, власне, стався звичайний випадок. Але чому перед очима
опасисте, червоне обличчя? Чому у вухах образливi слова, зверненi до нього,
його країни? Країна, в розумiннi дона Переса, це простiр, на якому
розкинулись мiста i аеродроми, земля, по якiй вiн ходить. Усе це зрозумiло i
просто. Але коли почались вибухи, дон Перес вiдчув бiль, той самий бiль,
котрий вiдчувала його земля. Може, вперше в життi старий служака збагнув
кревний зв'язок iз своєю землею. Отже, землi можна завдати болю, а людинi -
вiдчути цей бiль. Можна образити землю i разом з нею людину... "Паршива