"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

зважав на магнiтне поле, створюване природними струмами, хоча дослiдити i
вимiряти його було нескладно... А втiм, вiдкриття тодi стає вiдкриттям, коли
у звичному раптом знаходиш щось незвичайне. Переконавшись, що розмитi
лiнiї - це наслiдок нашарування природного струму на штучний, дослiдивши i
обчисливши контур магнiтного поля, Шлезiнгер замислився: що може означати
цей природний струм? Пiсля численних дослiдiв, розрахункiв i безсонних ночей
вiн дiйшов висновку, що струми викривлюють енцефалограми тодi, коли
пiддослiдний щось згадує,- тобто вони характеризували процес згадування.
Це було щось бiльше за простий теоретичний висновок. Шлезiнгер побачив
проблему в iншому аспектi. А що станеться, казав вiн собi, коли дослiдити
зворотний хiд: через магнiтне поле збудити природнi струми мозку, посилити
їх?.. Полiпшиться процес згадування, пам'ять? Мозок, розмiрковував
Шлезiнгер, таїть безлiч iнформацiї. Усе, що ми бачили, пережили,
вiдкладається в клiтинах пам'ятi, в численних комiрках, де зберiгається
доти, поки нам не заманеться згадати про нього. А якщо немає потреби
згадувати? Iнформацiя все одно залишається в дрiмотних клiтинах. Але тут
постає питання: чи не заперечуємо ми процес забуття? Аж нiяк не заперечуємо.
Цiлковите забуття неможливе. Це так само суперечило б природi, як матерiя
без руху чи порушення закону про перехiд одного виду енергiї в iнший. Те, що
ми вважаємо забутим, дрiмає в мозку i часом потрiбнi чималi зусилля, щоб
розбудити його. Добре це чи погано - iнша рiч. Природа вирiшила, що кожну
пережиту дрiбничку не варто тримати на передньому планi. Щоб згадати, треба
напружити па-м ять, створити в мозку електричний iмпульс, котрий пробудив би
комiрки пам'ятi. А сам процес згадування? Спершу обличчя чи предмет, що ми
його згадуємо, спливає в пам'ятi яскраво, але не затримується, тої ж митi
зникає. Треба кiлька разiв повторити iмпульс, аби втримати викликаний образ.
За цю думку i вхопився дослiдник. Спочатку Шлезiнгер не вiдкрив тут
нiчого нового. При дiї електричним струмом на скроневi долi мозку вдавалося
досягти дивних результатiв: люди згадували почутi в дитинствi мелодiї,
вiршi, забутi, здавалося, до останнього слова. Але струм у цих дослiдах
подавали у мозок через електроди. Незвичне в Шлезiнгера було те, що вiн
намагався розв'язати завдання з iншого кiнця: посилювати контур магнiтного
поля i з його допомогою, без електродiв, пiдсилювати електричнi iмпульси
мозку.
Складнiсть полягала в iншому. В мозку працюють одночасно сотнi нервових
вузлiв: першi вiдають зором, другi слухом, третi диханням. Кожний центр
подає свої iмпульси, має своє магнiтне поле. Якщо пiдслухати роботу мозку,
то вона нагадуватиме завод: з його гуркотiнням, гудками, сиренами, де майже
неможливо почути роботу окремого цеху чи верстата... Але тут дослiдниковi
помогла природа: усi нервовi центри мають свою частоту електричних
iмпульсiв, своє магнiтне поле, тому й уживаються в однiй черепнiй коробцi.
Щастя сприяло Шлезiнгеровi. Досить швидко вiн знайшов потрiбний
магнiтний контур i, отже, дiстав змогу впливати на процес згадування.

Вiкна iнституту все так само дивилися в нiч: три зеленi квадрати з
кабiнету директора, чотири свiтлих - з лабораторiї Хейфiтца i примруженi
довгастi - з кiмнати асистентiв пiд дахом будiвлi. Шлезiнгер знайшов лаву i
сидiв, вiдкинувшись на її спинку.
Отже, винахiд зроблено. "Корону" збудовано. Дiю приладу Шлезiнгер
випробував на собi. Справдi, незбагненнi путi пiд зiрками. Шлезiнгер думав,