"Борис Гринченко. Брат на брата (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Як ┐х органiзацiя? О, дух у ┐й чудовий! Було кiлька збiрок. Тричi
збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але це
дарма; там тепер усiм порядку║ Петро. Такий, як i попереду, бiльш дума║, а
мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн зна║, як треба порядкувати,
- вiн ще дужче ┐х згуртував!..
I Якiв... Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий i
нетактовний. Дарма, - Петро все залагоджу║. Вiн найсвiдомiший i
найнепохитнiший за всiх буде.
- Зна║ш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... ┐х кликано на допит - за
тебе питалися... Чому саме ┐х, а не кого iншого, - ми не могли
зрозумiти... Вони прегарно там поводилися i тепер тiльки пiдсмiюються з
тих...
- А взагалi селяни як? - питався Корецький, нахиляючися до Талi i
пригортаючи ┐┐ до себе близько, близько...
- Слухай, поштар же... - шепотiла вона, пручаючись.
- Вiн куня║, - смiючись одказав Корецький, цiлуючи ┐┐ в очi. - Ну, то
як же взагалi селяни?
- О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя... трьох десяткiв душ у ┐й
ще нема... а зумiла пригорнути до себе все село... Тiльки такi багатирi,
як Семенюта, Старостенко, Карпенко, - тiльки тi держаться окремо й
вороже... вся бiднота пiшла за нашими... У громадi - куди нашi, туди й уся
громада... Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся
громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу...
Списали постанову й послали... Багатирi та ┐хнi полигачi - черносотенники
- хотiли були протестувати, та громада так на ┐х загукала!.. Урвалася вже
┐м ниточка!.. Нашi гору взяли... Ах, Геню!..
Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, ┐┐
справдi обнiмала безмiрна радiсть - i того, що квген вернувся, i того, що
конституцiя, i того, що в ┐х на селi так гарно!..
- Ах, Геню!.. Розумi║ш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!..
I вона сiпала квгена за руку i все розказувала й розказувала,
переливаючи сво║ почування i в його, примушуючи й його тремтiти радiсним
тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши:
- Нi, ти не зна║ш... Просто диво!.. Степан Валюшний... ну, отой -
Стукачiв зять... Розумi║ш, приходить колись... "Дайте менi
соцiал-демократичеську прокламацiю". - "Нема, - кажу, - в мене
соцiал-демократичесько┐ прокламацi┐!" "Дуже погано, - каже, - треба, щоб
була, бо наша партiя за демократичеську республiку сто┐ть". "А яка ж ваша
партiя?" - питаю. "Як то - яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська
партiя... До нас агiтатор при┐здив i завiв у нас партiю..." Думала, що
побрiху║, як звичайно... Розпиталася - аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо
два чи зо три в городi... чи на заводi, чи дворником десь, - не знаю
доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його
слiдом при┐здив аж двiчi агiтатор, органiзував ┐х... На другiй збiрцi було
там кiлька й наших... та вони не пристали.
Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм
притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:
- Був i в мене... той агiтатор... Умовляв, щоб i ми до ┐х... Звiсно, я
кажу, що нi... А вiн усе впевня║: ввесь народ вже свiдомо горнеться до
соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з сво║ю маленькою