"Борис Гринченко. Брат на брата (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так ┐х перелякати, що на все
життя зостанеться... - промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно
гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.
Таля глянула на дiтей i похилила голову...
- Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона, вхопивши його за
руку.
- Не можу, мо║ серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи
в не┐ свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра... Вiзьми з
собою Химку, хай вона понесе Лiду... А Петро проведе вас...
- Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi
забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав... Василь та
Дмитро в городi, Iван десь пiшов... Треба ще до декого...
- Але поперед усього одведи ┐х... Дiти вже були готовi, - можна було
йти. Але Таля знов спинилася.
- квгене! що з тобою буде?
- Нiчого не буде... Я ┐х умовлю... Iдiть!
Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв ┐х з хати в
садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився
┐м услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на
городах, - тодi завернувся додому.
Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого
дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад
у свою свiтлицю, пройшов i по ┐й, поторкав полицi з книжками... перейшов
до Талiно┐ хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах... i
схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що
робити.
Вернувся до сво║┐ хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам
не був спокiйний. Надiявся, що вмовить ┐х, але...
Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв
одбитися: певне ┐х уже не так багато... Але ┐х нема... та й оборонитися
нiчим - з голими руками не оборонишся... Нi, коли вiн чим переможе, то
словом... не словом власне, а всiм сво┐м попереднiм життям, усiм, що вiн
тут робив i зробив... Адже громада не раз йому дякувала... Так, громада...
Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками - з звичайними
хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану
жидам землю...
Ще й з п'яними... Що таким людям уся його попередня робота, все його
життя?
Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися
до боротьби!..
Приготуватися до боротьби... проти кого? Проти того народу, з яким
укупi хотiв стати за його право жити людським життям?
Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив,
як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до
┐х, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось
таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не
може бути!
А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближа║ться...
З улицi почувся гомiн... Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий...
Устав, пiдiйшов до вiкна... Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв,