"Борис Гринченко. Брат на брата (Укр.)" - читать интересную книгу автора

може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн зна║? Скiльки вже часу
нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi
арештованi. Знав, що з Японi║ю вже замирили, знав про всякi розрухи... Але
от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з
ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не зна║, що дi║ться за цими
мурами.
Зна║ тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються... Горiла
його душа, пориваючися й собi туди ж... Хотiлося робити й боротися i було
страшно жалко за сво┐м селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато
його школярiв ║сть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна
сiм'я. Скiльки книг з ┐ми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання
таки дано ┐м... Вiн з Талею передали ┐м частину свого власного я, вони мов
уже рiднi ┐м зробилися - як же не жалко ┐х покидати? А надто тепер, коли
ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли ┐м усiм так треба
допомоги - словом i дiлом... Звiсно, -

Раз добром налите серце
Вiк не прохолоне! -

нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку
дали вони вдвох сво┐м учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй
темрявi, що серед не┐ легко зблукатися навiть тому, хто, зда║ться, нiби й
зна║ дорогу!.. I так би хотiлося ┐х усiх бачити... Найбiльше Петра та
Якова.
Та де там ┐х побачиш, коли й Талi до його не пускають... дiтей
навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тi┐ дiти могли вдiяти? I де вони
тепер усi тро║? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так
жалiсно-болюче без ┐х... без тихих Талiних очей, без веселого щебетання
дитячого...
Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..
Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх
бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд
стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiло┐ хмарки,
по краях прозоро┐, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i
здавався Корецькому тут, серед цi║┐ брудно┐ темряво┐ камери, не осiннiм, а
весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi,
запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi,
похиленi над молодими гомiнливими хвилями весело┐ рiчки, що повилась серед
широко┐ зелено┐ луки з розкиданими по ┐й плямами жовтих квiток. Яке все
було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хiба ж це
можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре
розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло ┐х з тюремних мурiв, i
вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i
блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю сво║ю чи чужою,
щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути
повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi
й цiлувати ┐┐, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй
молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..
Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний
уранiшнiй чай.