"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого ┐сти, а там такий багач,
що грошi мiркою мiря║. Один кривавим потом умива║ться, та робить, та дба║,
а другий, ледащо, лiну║ться... або ще п'║... а то й красти пiде... Невже
не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та
тiльки вiн не зна║ тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та
подоходили? Тут про ┐х нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого
розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне зна║; писар - самi волоснi
дiла; крамар усе на щотах кида║ та запису║ грошi... до батюшки Зiнько не
посмi║ пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же... хоч по книгах зна║ i
всяку науку, а як Зiнько попитався його про сво║- як би кращий порядок
завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не тво║┐ голови дiло.
За порядком начальство догляда║. А ти коли хочеш добре жити-роби, не
пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам зна║, та тiльки що цього мало...
Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з
нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина... I з себе гарна... Якби йому таку
жiнку, та тiльки щоб не таку вже... просту... Колись вiн заговорив з нею
про дощ, що вiн бува║ з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла... Як
же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займа║? А втiм... вона ще
молода... сиротою по наймах iзросла, нiяко┐ науки ┐й нiхто не давав. Ще й
дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею
одружився, то, може б, ┐┐ й читати можна навчити... i до сво┐х думок
прихилити... Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до не┐,
зачiпав ┐┐ розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та
Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так,
як парубки займають тих дiвчат, що люблять.
Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею... От, щоб хоч забути ту
п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько... Але дiвчини нема нiде - нi в
садку, нi в дворi. Може, куди пiшла... Зiнько перескочив назад через тин у
свiй садок.
Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов
спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тi┐ думи
його не покидали. Роман... вiн чудний якийсь... не подобалося Зiньковi, що
вiн так велича║ться i язик лама║... А про те, мабуть, вiн багато бачив,
багато зна║. Бо й справдi - по великих городах бував, письма в солдатах
навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам
не здолi║ розiбрати. Треба з ним поговорити... Не сьогоднi, бо сьогоднi,
мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись...
Небо давно вже сяло над землею сво┐ми зоряними шатами, а Зiнько все не
спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за
хвилею... По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на
вулицi... i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i
ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до не┐, ворушачись... А
високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi
здавалися великими й розумними очима блискучими... Вони дивляться так
ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е.
Дивляться такими великими-великими очима... Як у Левантини... тодi, як
вона спiва║ сумно┐ пiснi... Вона дивиться й спiва║... i любо, любо ста║...
i хиляться вiти... i всмiхаються зорi...
I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi
вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена ся║вом безкрайого неба, напо║на