"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

солодкими пахощами чарiвно┐ ночi - тихо┐, як сон маленько┐ дитини,
ласкаво┐, як погляд матерi...
II
Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки
добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi,
i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з дiвчатами. З
дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба
було з ┐ми ходити. Йому не годиться запанiбрата з ┐ми бути, а вiн учора,
хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не
те, що вони, а бери вище.
Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали
й по┐хали на поле - останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.
- Виспався, синку? - ласкаво озвалася вона.- Сiдай же та будеш снiдати.
- А от умиюся.
Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще
нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного
борошна i здались йому несмачнi. Iз'┐в галушку, двi та й положив ложку.
- А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? - здивувалася мати.
- Штось ┐сти не хочеться,- одказав Роман i встав iз-за стола.- Треба
пойтiть проведать старих знакомих,- додав.
- Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим
верхом, тодi глянув на чоботи:
- Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! - I пiшов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були
колись товаришi парубки,тепер уже всi жонатi хазя┐ни,- та йому не хотiлося
до ┐х iти: що там од ┐х вiн цiкавого почу║? Хiба пiти, щоб побачили, який
вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема - всi на роботi. Ну, та вже вийшов
з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надума║, куди пiти. I вiн
подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а
справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди по┐хали на поле,
тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один
маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними
халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенько┐ дiвчинки:
- Дивись! Дивись! Пан iде.
Роман усмiхнувся,- йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i
вiдказала сво║му товаришевi:
- Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, менi мати
казали.
"Еч, чортова патяка! - подумав Роман.- Слова не вмi║ сказати, а ще й
пащеку║". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" - i пiшов
далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а
тодi, подбiгши до хлопця, сказала:
- Людоцки, який страсний!..
А "страшний" iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля не┐
стояло дво║-тро║ чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися,
проз ┐х проходячи, але подумав собi: "От iще чортзна-кому куражку
скидать!" - i поминув людей так, мовби ┐х i не помiтив.
- Що це воно пiшло? - спитав один дядько.
- Та це Сивашiв солдат.
- Чи ба, яке пишне: iде i не здоровка║ться.- I дядьки з жiнкою почали