"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед
цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над
"Кобзаря" та над "Роберта Оуена" книги не знайшов, хоч не збувся надi┐
колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що ║ добрi книги, але сам не
тямив, по чому ┐х пiзнавати i де ┐х знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти
поради в якогось тямущого чоловiка.
Де ж вiн? Де його шукати?
Навкруги, поблизу Зiнька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за
книги; батюшка не любив розмовляти з селянами нi про що, опрiч церковних
справ; панок Глушкiвський (поблизу жив) тiльки й знав, що ганяв з хортами
за зайцями, то Зiнько й не сподiвавсь там нiчого доброго почути... та й не
смiв до його, до незнайомого, йти.
"У город хiба пiти?" - думав собi парубок часом, але зараз же й покидав
цю думку: раз, що вiн якось не полюбляв того города пiсля нещасливого
випадку з Романом та з Левантиною, а друге - до кого б же вiн i там
удався? Все невiдомi люди, не схочуть з ним i говорити. I зостався Зiнько
сам iз сво┐ми думками...
Хоч i не зовсiм сам. Таки були деякi товаришi, що вiн мiг з ними
розмовляти про те, що турбувало його розум i серце. Найбiльше - з Карпом
та з Васютою.



III. НА ПАСIЦI

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт
проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий,
мов з печi.
Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там
так гарно,- хоч би швидше дiйти.
Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й
рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав
йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й
чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба
гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв
дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький
уже гай,- чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще
ходи i незабаром став бiля гаю.
Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на не┐, i
його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й
легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тi║ю живущою прохолодою, тихо
ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед
Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.
Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями
череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому
сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч
стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку
пiд великою гiллястою грушею, сидiло дво║.
Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з
снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на