"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

товсту бiлу сорочку i на ┐й ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi
плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упоко║м зложив тi руки на колiнах i,
не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка
головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали
чорнi, надзвичайно молодi очi.
Слухала його пильно, втупивши в його сво┐ темнi мрiйнi оченята,
дiвчинка, що сидiла перед ┐м. Нi, не дiвчинка, бо на головi в не┐ був
маленький святковий очiпок,- тiльки здавалась дiвчинкою - така була з
обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на
землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було ┐┐ високе, як
i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве
горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя.
Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на ши┐ вилося,
вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд
разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на
високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький
стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська
плахта - з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка
заслухалася дiдового оповiдання, ┐┐ маленькi рученята лежали на колiнах
нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечо┐ зими дiда його
маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.
О, як вiн ┐┐ любив, цю квiтку, вiн, Зiнько! Любив i зараз так само, як
i тодi, як уперше ┐┐ зустрiв, уперше глянув на не┐ та й закохався вiдразу
й навiки. Цьому поминуло вже мало не пiвтора року, але Зiнько й досi мов
бачить перед себе ту першу зустрiч.
До того часу вiн ┐┐ не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше,
маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому
кутку села. Зiнько й на сво║му кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий
то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав ┐┐. Аж одного разу послав
його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не
продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але
нiкого на ┐й не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли
несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому
вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою
пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на
пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя,
i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова
царiвна - така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й
полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув ┐й у
вiчi i вже почув, що коха║ ┐┐, що вона йому дорожча за всiх людей на
свiтi... I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi
одним могучим почуванням.
Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина
була йому тiльки сестрою - нещасливою й любленою сестрою... Тепер вiн знов
сто┐ть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Га┐нка, його
кохання, його дружина, його щастя, сидить i слуха║.
I стиха, чолом киваючи, оповiда║ дiд:
- А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганя║ вовкiв, бо вiн
вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить ┐х на прокорм... Такий, як
чоловiк, тiльки великий, як дерево... I вiд його тiнi нема║; усе ма║ тiнь,