"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Та й мавки ж... I русалки, й мавки - все з не-хрещених дiтей... По
полях, по лiсах, по водах живуть...
- I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе... От диво!
- Чому - не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись
побачити.
- Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..- I вона затулила
обличчя однi║ю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечисто┐
сили.- Не .хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зiнько пiдiйшов до не┐ i обхопив за плечi.
- Ой! - скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й
глянула з-пiд руки.
- Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть
вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..
I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однi║ю
рукою обхопив ┐┐, маленьку, за стан i пiдняв угору...
- Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще
вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась сво┐ми маленькими рученятами.
- А ти ж, кошеня дряпуче! - скрикнув Зiнько i вмить схопив другою сво║ю
рукою обидвi ┐┐ руки.- От же тобi! В неволi!..
- У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i
радий!.. Пусти, а то плакатиму!..- казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й
зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
- Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б... А
одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на не┐
нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. "I де вона в бога, оця ясочка,
взялася?" - шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся
променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг не┐, не займаючи
┐┐. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й
казала:
- А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати
не вiльно,- дiдусь не велять! А що?
- Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!
- От! А ти менi знову руки крутитимеш?
- Iди, iди,- я не дам,- казав дiд.
- Ну йди ж! - закликав i Зiнько.
- А не займеш?
- Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу,- сказав Зiнько i справдi лiг,
розкинувшися в холодку.- Ну та й гарно як тут пiсля спеки!
- Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? - сказала Га┐нка, сiдаючи
бiля його.
- Поки справився дома - та те, та се... Вона почала ховати пiд очiпок
непокiрне русяве волосся, що вилося круг усе┐ голови:
- Ат, се менi волосся!..
Цей гайок i пасiка були Колодi┐в, але Зiнько становив сюди на лiто й
сво┐ вулики. А Дорош, Га┐нчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але
ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись
додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби.