"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

труть забитi мiсця, а Вiльгота, неклiпливо дивлячись на них, i не
посмiхнеться.
- Можу й з трьома, - каже зовсiм не засапано, тiльки що голос iз
глухуватого став стужавiлим, дзвiнкiшим.
- А ти з дiдом! - кричать.
Катеринка хвацько кида║ свiй костур, пiвнячою ходою викочу║ться на
середину, вда║, що зараз ось ухопить Вiльготу попiд пахви. Вигляд у нього
кумедний, i всi смiються. Смiються так, що й не втямиш з кого - з дiда чи
з Вiльготи. Смiх ще дужче заохочу║ старого Катеринку, вiн зверхньо
поплiску║ свого молодшого суперника по плечу. Але Вiльгота й на це не
зважа║. Виходить з кола, розгортаючи грудьми людську хвилю, вiддаля║ться
повiльно, нiби кадубець котиться. I в тому, як iде, як трима║ плечi, як
розмаху║ руками, вiдчува║ться зневага до тих пiд'юджувань, до ласого на
глузи дiда Катеринки та смiховинно┐ старечо┐ сили. Всi од тi║┐ видимо┐
зневаги смирнiють, гаснуть на лицях, тiльки Катеринка, нiби горщик з
окропом, усе ще бурхливо кипить - його запалi груди ходять ходором, на
щоках цвiте нездоровий рум'янець, в очах так i булька║ завзяття...
З трьома Вiльгота бореться особливо. В передчуттi тi║┐ хвилi, коли вiн
на когось кинеться або ж хтось плигне на нього, Вiльгота, стаючи тугiшим i
натоптуватим надмiрно, нiби аж коротша║, геть зовсiм розда║ться в плечах,
а ноги його, на диво, стають такими чутливими й легкими, начебто вони
носять не шестипудове обважнiле тiло п'ятдесятилiтнього чоловiка, а
парубоцьке. Вiльгота вiдступа║, вiдступа║, стежить за кожним рухом тих,
хто намага║ться обiйти його ззаду чи збоку, присипля║ ┐хню увагу. Обравши
слушну мить, скаче вперед. Вiн увесь у цю хвилю мiня║ться, обличчя
перекошу║ться, в оскалi зубiв ║ щось хиже, звiряче. Хапа║ суперникiв
рiзко, наче аж кровожерно - i, здасться, першому з них, котрий уже
валя║ться на землi, виламав руку, другому - звернув шию, а третiй - нiби
сам звалився, хапа║ться за груди, зiпа║, немов йому дух забило.
Закостенiле в хижiй напрузi Вiльготине лице поступово м'якша║, але на
ньому нема║ нi торжества, нi вдоволення - все, що сталось, вiн сприйма║ як
неодмiнне й звичне.
Силою славився змалку, як i сво║ю вовкуватiстю. Грунту в сiм'┐ не було,
то, пiдрiсши, повiявся в Одесу, де працював вантажником у порту. Копiйку
складав до копiйки i з часом до роботи ставав усе ненаситнiший. Скоро
зрозумiв, що здоров'я не наживне, що може спливти, як дим, i знайшов для
себе дiло легше й забезпечливiше: на ярмарках пiднiмав гирi, голоблi, за
якi чiплялось по десятку, а то й бiльше здивованих i водночас веселих
мужикiв, гнув залiзнi штаби та пiдкови. Спробував був ходити з ведмедем,
якого вимiняв у циганiв, але ж ведмедя треба було доглядати, i вже
незабаром, розчарувавшись у скоморошництвi, збув за безцiнь ведмедя тим
самим циганам, а сам знову взявся гнути залiзо та пiднiмати на плечах
охочих до цього дiла мужикiв.
Коли повернувся в село, купив землю, коней i взявся хазяйнувати. Але
прогримiла революцiя, i Вiльгота майнув до батька Махна. Про сво┐
походеньки там нiкому не розповiдав, не любив ┐х пригадувати навiть
наодинцi. Нутро селянина, нутро землероба пiдказало, що скiльки б
махновська тачанка не котилась - колеса ┐┐ повiдпадають, i, задовго до
розгрому батька. Вiльгота утiк од нього. В село повернувся вже гей-гей по
вiйнi.