"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Коней сво┐х не застав - втiкаючи вiд червоних, прихопила ┐х банда
Марусi, зате земля стояла незачепана, невкрадена: в будяках, у пирi┐, в
порослiй падалицi. Комуни в них, як то було по iнших селах, нiхто не
скликав, а треба ж було якось жити - i Вiльгота сам зорав та засiяв свою
нужденну ниву. Одружився пiзнiше, коли вiдчув себе мiцно на ногах, коли в
недорiд за кiлька мiшкiв пшеницi вимiняв захлялих коней, котрi за короткий
час на вiвсi та сiнi стали хоча й не такими вже баскими огирами, проте
були не з гiрших. Олена Павлiвна, його жiнка, за чоловiком не журилась нi
про що, любила, зда║ться, його так, як це вмiють сiльськi жiнки -
непомiтно й буденно, а про ┐хн║ спiльне життя не обмовлялась i словом.
У колективiзацiю Вiльгота трохи забарився записатись до артiлi, але й
заднiх не пас. Вiн завжди вмiв передчути, як та що у життi повернеться, i
коли багато чого заставало iнших людей зненацька, то для Вiльготи,
здавалось, i несподiванки були сподiваними... Ще перед вiйною старшого
його сина призвали до вiйська, а коли в село прийшли нiмцi, молодший
подався в полiца┐. Комусь могло здатись, що тут усе обдумано наперед, але
ж так склалось, i хiба не було йому прикрощiв од нових властей за старшого
сина i чи не передбача║ться йому бiда за молодшого, коли повернуться
червонi? Еге ж, тут вгада║ш - i не вгада║ш, пiд один бiк постелиш, а
другий на морозяному камiннi лежить, бо тi║┐ хитростi й не вистачить, щоб
укритися з головою, закутатись i пiд себе пiдмостити.
...Вiльгота, як завжди, встав раненько. I не тому, що, може, якась
потреба була, якесь дiло недороблене до рук просилось. Таку вже звичку мав
- краще недолежати, нiж перележати, краще штани зрання вбрати, нiж пiзно,
щоб потiм, не приведи господи, без штанiв не ходити. Вийшов надвiр,
потупцяв туди-сюди, зазирнув через тин до сусiдiв, на дорогу теж глянув,
на небо. Темно ще було, все спало глухим сном, i снiгова баба, злiплена
звечора дiтиськами, похилила голову, нiби також задрiмала. Вiльгота
пiдiйшов до тi║┐ баби, обдивився. Ти бач, лозиновий вiник ┐й у руки дали,
замiсть очей - два вугляки, а нiс... невже й справдi морквина? Нема чого
┐сти, а вони добро розкидають. Висмикнув ту морквину, сховав у кишеню.
Голова снiгово┐ баби без носа стала брилою снiгу з двома темними цятками
та з рисою вуст. Ну, зовсiм мертва купа снiгу.
Хтось iде понад рiчкою. А мо', вчулось? Але ж нi, не вчулось, бо
порипу║ так, наче приморожений снiжок посапу║. Хоч ходити в цю рань ще й
не дозволено, але хiба дядька що-небудь спинить? Ти йому вила настав, а
вiн i на вила полiзе, бо треба, що вдi║ш!.. Одiйшов Вiльгота до старо┐
грушi, до стовбура притулився. А хруск той сухенький усе ближча║,
сильнiша║. Вже й постать видно. О, зупинилось, назад глянуло, а потiм i в
поле. Невже Юрко?.. Але чого б це в таку годину?
I справдi Юрко, бо завернув до обiйстя, бо зна║, як ту хвiртку одчинити
й зачинити, i згина║ться ото, нiби кiлок йому вбито в спину... Коли вже
син поминув його, Вiльгота, не покликавши, пiшов слiдом. Юрко зразу ж
зупинився, рука до кишенi шаснула, так i захолола там, а вголос:
- Тату, ви?
Нiчого не вiдповiв. Пiдiйшов ближче - в Юрка було темне якесь, чуже вiд
напруження лице, губи напiврозтуленi, нiби хотiв сказати щось хлопець, але
так i застиг. Руку вже витяг iз кишенi й повiв нею у повiтрi, наче хотiв
щось узяти i не взяв, наче хотiв щось зробити...
Вiльгота мовчки пiшов до хати, Юрко - за ним. На сiнешньому порозi