"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Оскольд сидiв у подi┐ пiд вiтрилом i мрiяв, погойдуючись на пружних
хвилях Десни. Довкола млiла у сонячному весняному маревi земля сiверян.
Мирне й спокiйне плем'я густо розкинуло сво┐ оселища по берегах рiки, яка
нижче стольного града Новгорода-Сiверського розливалась широко, як море. В
iнший час зупинився б тут. А зараз поспiшав до Ки║ва.
Пахло в повiтрi торiшнiм листом i терпкими бруньками. Ось-ось вони
вибухнуть нiжно-оксамитовою зеленню й потягнуться до сонця. Весна!
Буруниться за кормою подiй важка хвиля, над головою дзвенить небесна
сонячна безодня, у грудях i в скронях шуму║ кров... Цього разу вiн
вiдчував прихiд весни якось гострiше; бо любив життя болючiше, бачив
бiльше, робив усе натхненнiше... Нарештi i для нього прийшла справжня
весна. Тепер сприйма║ ┐┐ усiма сво┐ми дозрiлими вiдчуттями. Мабуть, тому,
що в юнi роки не був таким щасливим, як нинi, то й не помiчав усiх приваб
земно┐ краси...
Перша подiя, за якою iшов вiтрильник з Оскольдом, враз чомусь завернула
до берега. Спрямувала на пiщану смугу. Угледiв: кiлька спiшених верхiвцiв
бiгли до рiчки з усiх нiг, несамовито розмахували шапками, щось кричали до
них. Оскольдiв кормчий i собi завернув до берега.
Що стряслося? Передчуття лиха скувало на мить усе тiло, але вже друго┐
митi серце його важко погнало гарячу кров. З нетерпiнням узявся за весло.
Швидше б добратись до берега. Ще не причалили подi┐, як почув тривожнi
голоси:
- Княже, Ки┐в орда обступила!
- Звiдки? Яка?..
- Не вiда║м. Однi мовлять, нiби хозари. Iншi - нiби угри з
печенiжипами. Хто зна. А прийшли вiд хозарського степу. Кияни мiцно стоять
на валах. Тво║┐ пiдмоги ждуть.
Посланцi перебивали один одного. Були зчорнiлi, забрьоханi, лише очi
гостро виблискували вiд збентеженостi.
- Що за орда? Так рано! Звiдки ж взялися? - кидали до ки┐вських послiв
веслярi.
Знову той Степ. Над усiма ордами там володарю║ Хозарiя. Хозарський меч
завжди зненацька б'║ у спину полянам. Мабуть, в Iтилi вже довiдались за
Луп-киню...
- А Ярка де? Як син?
- У Ки║вi. Чекають на тебе, княже! - привiтно усмiхнувся старший
посланець. Оскольдовi видалося, що десь уже нiби бачив його.
- Хто ж будеш? Чийого роду?
- А нiчийого! Сам по собi! - знову синьооке усмiхнувся киянин, насунув
на голову потерту лисячу шапку, почалапав до свого коня.
Оскольд насупився - зухвалець надто нечемний. Не шану║ належно його,
можного володаря слов'янсько┐ землi. Та чекайте ж ви, ницi худi┐ люди, вiн
ще змусить вас низько кланятись йому! А зараз не час виставляти свою
гординю. Та й не рiвня йому сей жебрак в обшмульганiй шапчинi, щоби вiн,
князь землi полянсько┐, а тепер ще й волостель землi полоцько┐ та
смоленсько┐ допитувався у нього роду! Хай iде геть!.. В Оскольда iнший
клопiт - як врятувати Ки┐в од бiди...
Свiтанок тiльки починав жеврiти, коли Оскольдовi во┐ з великою тихiстю
пiдступили до ки┐вських валiв. За ними стояли не спутанi, готовi до бiгу,
конi. Але ординцiв вiдразу не побачили. Не було видно поблизу й табунiв