"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

худоби, з якою завжди ходить орда. Отже, не кочовий народ прибув до Ки║ва,
а налетiли розбiйники-татi, якi заздалегiдь знають, що доведеться тiкати,
тому приходять цалегку.
Дружина Оскольдова кинулась на ворожий стан зненацька, розiтнувши
посвистами мечiв сiрий свiтанок. Назустрiч ┐й пiдхопилась ворожа рать, що
опочивала за валами на купах шкур чи на сiдлах. I зав'язалась зла сiча.
Спочатку тихо, зосереджено, лише важке хекання та вигейкування рубачiв
будило ранкову тишину. А далi зойки, прокляття, гучне брязкання мечiв,
трiщання списiв i ратищ i стукiт щитiв. Таки ж це була ординська рать. У
шкiряних одяганках, хутрами назовнi, а зверху - кольчуги iз товсто┐ шкiри
чи броньовi сорочки, шкiрянi гостроверхi шоломи.
Коли дружинники Оскольдовi врубались клином у лави ординцiв, що
притиснулись до валiв, перед очима князя майнуло тонконосе смагляве
обличчя з високим чолом над, широким розкриллям чорних брiв. Майнуло на
мить i сховалось пiд шоломом. Не впiзнав би нiколи князь Оскольд
чорнобородого тархана I║худу в цьому ратницькому одяганнi, коли б не ота
витончена рука, якою вiн хапливо насунув на лице шолом.
- Диви, старий знайомець! - кинув хтось iз ки┐вських дружинникiв. -
I║худа за даниною прийшов!
- Ану-но переймiть його!
Оскольд рвучко сiпнув коня за оброть, здибив i кинувся туди, де його
во┐ни обступали цього чорного степового крука. Але на Оскольда чатувала
пiдступна небезпека - кiлька ординських верхiвцiв оточили його з усiх
бокiв i нацiлили в груди списи. З-пiд шкiряних шоломiв його пильнували
колючi очi степовикiв. Якi знайомi були ┐хнi погляди, блиск очей i
лютiсть! Хто вони? Барджиль? Бохан? Чи це йому тiльки здалося?
Роздумувати й згадувати не було коли. Оскольд знову - уже в котрий раз!
- опинився в сiтях смертi. Щiльним кiльцем обступали його хозарськi
комонники - хочуть взяти князя живого... Та не бути сьому!
Оскольд розмахував мечем, не чуючи анi болю в плечi вiд ворожого удару,
анi гарячого струменя кровi на скронi...
Не вiдразу й побачив, як iз протилежного боку, з-пiд круч Днiпра,
виповзла, немовби з-пiд землi, нова дужа рать пiшцiв i пiшла приступом на
ординцiв. Попереду не┐ врубувався у щiльнi ряди степовикiв невисокий дужак
в обшмуглянiй лисячiй шапцi, а поряд iз ним завзято орудував мечем
червонолиций рудоволосий кремезняк, на шоломi якого трiпотiв червоний
ялiвець.
Витер обличчя рукавом, роззирнувся i мало не укляк з подиву - до нього
бiг розчервонiлий, мов розпечене коло сонця, Нiскипя у шоломi з червоним
ялiвцем i отой посол, що перейняв його на Деснi за Новгородом-Сiверським.
Хто ж вiн? I звiдки знову взявся отут?
I враз здогадався: та се ж вiн i привiв сюди деревлянську рать! Ну й
звитяжець же! Але ж i зухвалий муж - не сказав йому свого iменi.
- Встигли! Встигли! - радiв усiм сво┐м безбровим червоним обличчям
Нiскиня, стоячи перед Оскольдом. - Коби не сей киянин, не встигли б! -
очима вказав на доблесного воя у лисячiй шапцi. Той був без шолома, нiби
прийшов не на рать, а на гостину.
Киянин бiлозубо осмiхнувся, зняв з голови шапку. З-пiд не┐ висипався на
плечi снiп бiлого, як льон, волосся. I тодi Оскольд його упiзнав:
- Пастух! Се ти колись рятував Ки┐в вiд деревлян?