"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я, - просто одказав пастух.
-_ Але ж ти тодi так несподiвано щез... Iменi свого не сказав.
- А навiщо? - щиро здивувався звитяжець.
- Нагороду ма║ш дiстати. Честь Ки║ва врятував.
-Нагородою менi i ║сть честь Ки║ва, - мовив пастух, натягнув свою
кумедну шапку й посмiхнувся. - А тебе, князю, бачу, добре пошарпали!
Тодi й iншi зауважили, що сорочка в Оскольда на спинi була розiрвана,
крiзь вiчка кольчуги сочилась кров. Обличчя й руки - в багнюцi. Кiнь його
увесь замилений рожевою пiною, нiздрi широко роздувались, у вирлах ще не
усiвся жах.
- Пошарпали, - вiдповiв князь, - та байдуже. А тобi, чоловiче, щира
вдячнiсть. Молодець ║си!
- Коби не вiн, - устряв у розмову Нiскиня, - не встигли б тобi на
помiч, Оскольде. Тягнув за поли люто. Каже: бiжiмо боржiй, бо поб'ють
Оскольдову дружину! Ну, ми на подi┐ - i гайда!
Нiскиня лащився, як пес. Авжеж, зять його Оскольд пригорнув пiд свою
руку он якi землi багатi! З таким сусiдом краще дiлити поганий мир, анiж
вести добру вiйну. Та й iнше важить: Ярка подарувала Ки║вичам нащадка, а
йому онука. Це справжн║ щастя, бо Нiскиня вельми чадолюбивий, але ма║
тiльки дочок. Нинi ж у нього ║ онук - буде нащадком не тiльки полянсько┐,
але i деревлянсько┐ землi.
- Дякую боговi нашому i тобi, Нiскине, за помiч. - Оскольд почав
розминати затерпле плече.
- Так се правда, що ти хрестився? - здивувався Нiскиня. - А боги твого
роду як?
- Як бачиш, також допомагають! - усмiхнувся в темний вус полянський
князь. - А де ж це пастух? - спохопився вiн. Усi роззирнулися, але того
синьоокого пастуха в старiй лисячiй шапцi нiде не було. Допоки князi
обмацували один одного поглядами, обмiнювалися словами, той пастух уже
йшов до сво┐х кошар i ста║нь. У нього ж сво┐ клопоти.
Далебi, нинi весна, а вовки о цiй порi голоднi, заберуться в кошару -
геть перепсують отару! Який одвiт дасть тодi князевi, власне не йому
самому, а клятому тiуну, котрий у три ока пантру║ за порядком у княжому
дворi. Треба, либонь, поспiшати...
Iшов собi чоловiк до сво║┐ роботи. Хе, нагороду, каже, дiстав би вiн,
простий смерд ки┐вський, за честь стольного града! А що йому та княжа
нагорода? Ма║ собi нагороду найвищу - бо робив справно, по честi. На чуже
оком не накидав, на чужiй бiдi рук не грiв. Та й на шию свою нiкому не
давав сiсти. Волю свою берiг. Як i свободу сво║┐ землi, свого Ки║ва. Оте║
i ║ йому найбiльша нагорода - чисте сумлiння i висока честь...
А Нiскиня тим часом уже оповiдав Оскольдовi про священика Местивоя.
Приблудився до Iскоростеня. Намовляв i його, деревлянського князя, визнати
║диного владику на небi i ║диного владику на землi поднiпровськiй -
Оскольда. Але ж... Як буде тодi з деревлянським Дажбогом? Розгнiвити
покровителя сво║┐ землi вiн не наважу║ться...
Оскольд лише посмiхався примруженими очима. Хитрив лукавий Нiскиня,
ховався за свого бога-покровителя. Насправдi ж вiн не хоче визнати
полянського князя першим владцею у землi слов'янськiй. Дажбог мовчав би
так само, як i Перун!.. Усi боги нишком пiдкорилися б ║диному богу. Але
волостелi не жадають того - i здiймають самi сво┐ мечi проти ║диновладдя