"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ки║ва!..
Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов'янськi боги не мовчали. Очi
Перунового iдола на ки┐вськiй горi вже не раз наливались кров'ю, коли
старий волхв згадував ромейського бога у парi з iм'ям князя Оскольда!..
Та зараз колишнi затятi вороги йшли поряд. Нинi вони були союзниками по
борнi i по духу. Забули сво┐ недавнi кривди. Що старе згадувати, коли ┐х
нинi ║дна║ спiльна перемога?
Може, вперше в життi старий Нiскиня тепер iнакше подивився на
ки┐вського володаря. Десь у душi гордився родичанням iз ним. I, певне, вiд
того переймався тривогою. Збагнув, що сидiти на ки┐вському столi не так
просто. Тут устигай тiльки вiдбиватись вiд посягань то з одного, то з
другого, то навiть з третього боку!
Он i тепер. Де тi хозари? Де ┐хнi орди? А дивись - добiгли до Ки║ва,
занесли над ним свiй меч. Лютий хозарський меч! Йому, Нiскинi, того й не
присниться! Аж ось коли вiдчув важкiсть золотого ки┐вського стола. Може,
через те, нарештi, це збагнув, що почав важити його життям i славою свого
пере║мця-онука, який он зараз кричить на всi княжi палати! Либонь, його,
дiда свого - князя деревлянського, вiта║! I отця свого рiдного -
вiдважного Оскольда! Що ж, Нiскиня згоден визнати над собою старшинство
Турового сина. Бо вiн, видно з усього, iде дорогою правди. Скiльки кривд,
напастей переборов за сво┐ лiта! I став вiд того не слабшим, а могутнiшим,
нездоланнiшим. Воiстину, як мовлять мудрi: дорога правди - то життя i
велич!
Тож, певно, боги судили для Нiскинi одне з двох: або стати пiд
Оскольдову руку самому, або ждати, доки той сво┐м мечем сам його не
поставить. Нiскипя надто багато лiт уже прожив на землi, щоб не набути
яко┐сь мудростi. Звичайно ж, вiн стане пiд руку Оскольдову сам. Час для
того зараз найзручнiший!
Хай буде так. Проте вiдверто цього не скаже Оскольдовi, аби не
возгордився. Не сказав: "Злякався Нiскиня, бо його чекав доля Iзяслава
Полоцького". I то була б правда: Iзяславу нинi не заздрить деревлянський
князь. Та й не хотiв би на старостi лiт тягтися за пiдмогою в чужу землю.
Коли б вiн наважився сказати правду, то признався б, як не богам, то собi,
що подобрiшав до свого ненависного зятя найбiльше саме через це. Пiсля
розгрому Iзяслава вiдчув, що втратив спiльника. Тож мусить тепер ховатися
за свою надмiрну любов до онука i Ярки, хоча й не знав, вiд котро┐ ж iз
багатьох його жон була в нього ця Ярка!
Але хвала богам! Йому не треба було нi перед ким Сповiдуватись -нi
перед кумирами, нi перед собою.
У роздумах Нiскиня перейшов разом iз Оскольдом сiни, гридницю.
Зупинилися на порозi княжо┐ опочивальнi, де лунав голос дитини. Але як
тiльки мужi постали на порозi виталища, дитя мовби завмерло. Ярина, що
була в ошатному навершнику й убрусi, кинулась на груди Оскольдовi, навiть
не завваживши свого отця, деревлянського князя. До нього, либонь, не
припадала так жодна наложниця, не кажучи вже про жон... I Нiскиня вперше в
життi низько вклонився жiнцi - сво┐й дочцi. Ярка аж несамовитiла на
радощах i навiть не вiдразу збагнула той жертовний поклон отця. Лише потiм
здогадалась, що тим пошанiвком сей князь, мабуть, пробачався перед нею за
минуле i благав ┐┐ за майбутн║...
Коли хвиля щасливого забуття змайнула, Ярка вiдiрвалась вiд